Я глянув на дідову сімейку, на лобатого онука, на бабу його в короткому кожушку, на двох дівчаток, а вони всі грілися коло плити, і раптом подумав: а може, давно-давно колись, в оту тяжку годину татарщини, коли степ наш за Інгулом, за Сал-ган-могилою, топтала дика орда, ось в такій же приземкуватій хаті і такий же міцний дід-степовик сидів з онуками коло вогню і розповідав їм про живого Байду, і про живого козака Голоту, і про вірного його джуру молоденького Шума, і та журлива дідова розповідь понеслась потім по селах, від хати до хати, від людей до людей, і десь вона стала думою, а десь піснею про вірного Шума, а десь і загубилася на далеких дорогах. Може, й з Павликом, з Калашником буде таке? Може, без цих історій, без гірких наших чуток, без хатніх, з крові, з голоду Й війни легенд ми б просто не жили на землі, а якщо й жили б, то зовсім не так і не такими б людьми?