Замість того, щоб постукати до сусідів, вона вискочила на вулицю, а тоді в сад, в глибокі замети і там, падаючи на горбках, гребучись в снігу, заметалась поміж деревами, серед загуслих важких тіней. Почула якийсь голос за собою, наче її кликала Вустя, та, боже, скільки голосів роздирало їй зараз душу! Скотилась до річки, голі руки у неї заклякли, але вона не чула ні холоду, ні болю, ні пекучих сліз на щоках.
Знов прибігла до хати. І, мабуть, зовсім осліпла від безглуздого терзання. Ще страшніша картина їй привиділася за темним вікном: ніби там, у хаті, стояв оберет, стояв і чигав, п'яно дивився на порожнє Павликове ліжко. Мати й дух затаїла: він, оберет! Он і чорна мітка у нього на голові! Пуста, вихолоджена хата, і мов привид самого Вельзевула — оберстї "Ах ти змія люта, пекельна ти душа! На кого ти руку підняв? Ти знаєш, скільки серця, мук, болю свого я вклала в нього, в сина мого безневинного! Скільки недосипала ночей, страждала, ду шу терзала собі, благала в долі, щоб хвилинку, день доточила йому, щоб крапельку сонця, радості вимолити синові:! А Черкес? Та він дихав, сміявся, небо пригортав для Павлика, вія мов живою водою окропив його, у ньому й з нього золоту дитину викохав. А ти, холодний мертв'як? Як ти смів-?".
"Спалю тебе, спалю, фашисте проклятий!"
В гарячці, в хапанні зашастала вона під куфайкою, знайшла два саморобних сірники з великими сірчаними головками. Намацала витирачку. "Ось тут, саме тут! — сказала собі й присіла, сперлась коліном на призьбу, де в неї рядочком стояли кукурудзяні снопики, якими утеплювала стіну.— Спалю хату і тебе, іроде окаянний!"
Чиркнула сірником, а він зашипів і з шипучим вогнем проковтнув сірку й погас. "Бач, прокляття яке на мою голову!" Другий сірник спалахнув сильніше, розгорівся, і вона долонею затулила вогник, піднесла його до сухого, гострого, як добре наточена коса, аж зашкарублого на морозі кукурудзяного листя. Полум'я легенько вчепилося й поповзло вгору, потріскуючи сухим бадилинням. "Все, все хай попелом піде!"
Сама наче в жару, кинулась вона в сад, в чорні замети, а гострий вітер повівав знизу, од річки, а мати бачила птицю, бачила гарячі її крила, які б'ють, лопочуть під хатою, роздмухують вогонь. "Сімург летить! Кара гаспидам фашистським!" їй і в голову не спадало, що те полум'я од снопиків не дотягнеться до стріхи, що оберет вискочить з хати (якби він там був), бо що з того, що вона приткнула двері на якусь благеньку засувку.
За спиною вона почула крики, гвалт, постріли, з жахом подумала: "Женуться! За мною! Тікай і ховайся, пропаща Тасько!" Скотилась клубком з гори, набравши собі снігу повну пазуху, а далі берегом, понад заметеною річкою, обдираючи лице й руки в чагарниках, вибралася за село в глуху балку. Тільки тут второпала, що несе в руках якийсь вузлик. Ага, вона шукала на кухні сірники, всю її трясло й лихоманило, і от щось трапило під руки — той давній полотняний вузлик, де вона ховала Павликове добро,— з хліба виліплені фігурки. Для чогось вона схопила його, ткнула за пазуху, а тепер вчепилася в нього скарлюченими пальцями, не випускала, несла на лютому морозі, мов бозна-яке золото.
Вигреблася з балки на гору, і така глибока ніч, такий потемнілий степ дихнули їй в очі холодом і пустельністю, що. вона, самотня в заметах, маленька перемерзла піщинка, з гіркотою подумала: "Пропало все, пропало життя, розвіялося". Обкутала себе щільніше, сховала затерпле обличчя в комір і вже бездумно, не вибираючи дороги, побрела снігами далі од села, од глухих криків і пострілів.
Ніч насувалась на неї темна, десь ледве чутно погримувало за горбом; напевно, далека фронтова заграва трохи підсвітлю-вала небо на сході. А в неї було три ночі бездумних тяжких блукань, глибокі балки, замети, трусанина тіла й душі, ночівлі на чужих хуторах, десь у вистуджених сінниках" сараях.
Фронт, як видно, таки насувався, частіше погримувало з темряви, снували в снігах, в чорній пітьмі фашистські обози, машини, гурти солдатів, і вона боялася заходити в села, де зараз ворушилося все від окопної німчури. їй здавалося, що за нею ходять, що хтось плутається по її слідах, вона бачила нібито за собою, в степу, дві-три постаті і серед них оберста.
Обмерзла, вона доволочила ноги до якогось великого приін-гульського села. Сил далі не було йти, стала під копичкою соломи, спиною в кубло, заціпеніла: якщо не перегріється в сю ніч, пропаде, зовсім задубне. Тряслась в кублі, коли раптом вийшов з хати хлопчина, років дванадцяти, видно, хотів наскубти соломи. Злякався, наставив ключку на неї, мов на якесь приблудне нічне страховисько, зіпнув, як риба, ротом од страху: "Ти! Пшов! Ану!" Та сам крутнувся і дременув од неї з. німим криком: вовк!
...Вийшов я з хати, а на вулиці темно й глухо. В холодному небі, десь високо-високо над землею, тривожно гули літаки. Я їх знаю: то німецькі бомбовози. До переправи летять. Он погримують дальнобійні за Інгулом. Скоро наші припечуть фашистам, побіжать вони.
. Я взяв ключку і пішов до соломи. Та тільки ступив до кубла, а там — щось чорне, все в снігу, очі лихоманко горять. "Хто?" — аж тенькнуло мені в грудях.
Через хвилину мати моя пропихала в хату якусь обмерзлу, закутану жінку. Ми її всадовили на лежанку, напоїли чаєм, а вона дрижала вся, вистукувала зубами. Ми їй вмостили подушку під спину, обгорнули ватниками, сказали: "Засніть! Погрійтесь". Однак спати жінка не могла, дивно, невидющо поглядала на вікно, а потім попросила:
— Запніть шибки. Бачите, він там стоїть, надворі, оберет, полковник...
До самого ранку жінка розповідала гірку свою повість — про Павлика, про солдата Черкеса, про себе. А коли вона, зовсім ослабла, обм'якла в теплі, обмовилась про те, як підпалила хату і кинулася безтямна в сад, в сніги, мати моя охнула і втупилась в темряву, туди, де сиділа ця жінка:
— Що ви наробили, нещасна душа? — гукнула мати з болем.— Навіщо ви мучите себе, терзаєте, хіба вам справжнього горя мало? Лихо-лишенько, аж куди забилась людина, і даремно, даремно все!
Тепер ця приблудна жінка умовкла в кутку, насторожилась, мабуть, всіма думками стрепенулася: "Як? Що вона ще наробила безглуздого?"