— Оду-ду! Оду-ду-ду!
Павлик, трохи сам позеленілий за весну, як поключене в погребі картоплиння, спитав одуда:
— Що ти мені туркочеш? Що накликаєш доброго?
І, видно, таки з гарною вістю прилітав той красивий і нечастий у селі птах.
Як давно колись хлопці, що зранку викликали свого отамана:. "Пасько, вставай!" — так і зараз хтось дерся і шкрябав знадвору по підвіконню. Ось виткнулась чиясь велика, мов добра макітра, голова, та не вся, а тільки її червона спітніла лисина. А далі і сам Кирилко, мабуть, страшенно напружуючись і видряпуючись до вікна, заглянув у хату.
— А вам документ! Сур-йо-зний! З печатками!
Голова провалилася і тільки якийсь папірець та рука тяг-лись у вікно.
Мати взяла ту цидулку, однак боялась розгорнути її. З холодком в душі подумала: "Від кого це?"
А Кирилко знов зашкрябав, підтягнувся до вікна і своїм поважним голосом прорік:
— Вам на пошту треба, в сільраду. Там щось прислали вам. Вели-и-ке!
Словом, напнула мати святкову хустку, чорну, з китицями, і пішла в сусіднє село на пошту. А Павлик слухав одуда, лежав по-весняному розслаблений, кволий, засинав легким дрімотним сном, прокидався, знов засинав і чув крізь сон голос одуда, скрип колодязної корби в сусідів, і бачив у півдрімоті якихось коней на крилах, а може, то була велика пустельна птиця Сімург.
Він прокинувся од чийогось погляду. Над ним стояла мати в чорній хустці, і квіти на ній аж сміялися. Навіть сивизна в її косі, що вибивалася з-під хустки двома пасемцями, світилася м'яко і робила її лице глибшим і мудрішим.
— Павлику, дивись, що я тобі принесла.
Тепла застояна дрімота все ще стулювала йому очі, та він прогнав сон, зацікавився: що ж то в руках у матері? Якийсь чималий пакунок, вгорнутий цупким коричневим папером. Мати розрізала шнурки, одколупнула сургучеві печатки. І от поклала перед Павликом — він аж затих од здивування — велику дерев'яну коробку. Він одразу вгледів найцікавіше: чорні й білі клітинки на кришці. Ясно, то були шахи, то була шахова скринька, і зачинялась вона на маленьку мідну клямочку. Павлик, не вірячи своєму щастю, одчинив скриньку, а там! Не саморобні, ні, а крамничні, невимовно красиві, легкі, виточені з дерева фігурки, і кожна фігурка — чудо, і кожна відсявала свіжим білим або чорним лаком!
— Це мені?! — Павлик розгубився; все це багатство звалилося на нього, як несподіваний дар з небес. Він боявся до чогось доторкнутися, а тільки вдихав, вбирав у себе гоструватий запах лаку, запах отих точених фігурок — слонів, пішаків, коней.
— Тобі прислали, Павлику. З Києва. А он ще цидулка: читай. Там про тебе.
Не од руки, а друкарськими літерами, як до великого начальника або до наркома, писали з Києва Павликові, Павлові Байдачному, що дякують йому за уважність і старанність,. що дев'ять задач він розв'язав правильно, в одній помилився, а одну, мабуть, не так зрозумів, що він завоював друге місце у відкритому конкурсі юних талантів-шахістів на Україні.
Нема Черкеса: він би затанцював!
...Пили з мамою чай, чай з вишнями, святкували, раділи. "Ти в мене герой! Бач, так і пишуть з Києва: талант!" — гомоніла мати.
"Ну, мамо, який я талант! Думав, я все розкусив, а бач,— в двох задачах промахнувся. Ото, якби не спішив..." Та, однак, видно було, що він щасливий. Від шпаркого чаю, а може, від хороших думок трішки зажевріло його блідувате загострене личко, налилися очі теплом, спокійною втомою; він заглибився в себе, ліг і довго дивився в стелю, і хтозна, що він там бачив — великі міста, піщану рівну пустелю, посмуговану чорними й білими клітинками, і крилатих коней, і себе серед птиць, і якісь голоси, що казали: "Дивіться, то Павлик, він сильний, він пролетить над всіма водами і пустелями..."
— Агов, Павлику! — загукав у вікно Черкес.— А дивись, з чим я приїхав.
Подивитись Павлик не міг, як не спинався на подушці, і тоді Черкес прогуркотів чимось за вікном і розпорядився:
— Хлопці, де наші ноші? Тягніть їх за мною!
Давно стільки шуму й галасу не було в Павликовій хаті. Вбігла вся хлоп'яча команда, боса й розхристана, сонце мигтіло за ними, хтось тягнув саморобні ноші.
— Пасько! Збирайся! Зараз поїдемо до яру, побачиш, що ми там витворяємо!
Мабуть, їм й досі уявлялося, що Пасько, їхній отаман, вилетить сонний назустріч, на ходу вскочить у штани (аж трісне холоша), і вони разом гайнуть попід хатами, лиш курява встане. Та Пасько лежав, трохи оторопілий, і наче побоювався, щоб його не стягли, не потривожили, не кинулися гуртом шарпати. Він обкутався покривалом і насторожено поглядав на буйне розпашіле товариство. Може, він дивувався, питав себе: невже він з ними колись бігав? Як все те було давно, і яким воно стало далеким і зовсім ніби чужим для нього. Добре, що саме нагодилася мати. Вона теж спочатку не второпала, що придумав Черкес. А тоді кишнула на хлопців, забігала, заметушилася по хаті, щоб одягти Павлика. Та от біда: сорочка на нього стала тісна й дуже куца, а штани зовсім не лізли. Намучила б вона Павлика, аби не Черкес; він встромив свого носа і швидко сказав: ось цю сорочку одягайте, більше нічого не треба, не смикайте хлопця. Обкутаємо рядном — і гайда!
На ношах обережно винесли Павлика в двір. А там! Під вікном стояла висока тачка-візок. Колеса м'які, обтягнуті гумою; сіна повно на візку, два дишельця з перекладиною; не візок, а просто бричка, можна сидіти, а можна й напівлежати. Одразу видно було: Черкес, більш ніхто, змайстрував це диво на колесах. Ні в кого в селі такого фаетона нема. Бач, він узяв та ще й застелив зверху візок розкішною, прогорілою в двох місцях шерстяною накидкою — для парадного виїзду.
Вмостили Павлика в сіно. Мати щільно обтулила його, поклала високо в голови, щоб Павлик лежав і все по дорозі бачив. А хлопці висе обступили візка, взялись гуртом за борти, їм не-терпілося: їхати! З вітерцем! Та Черкес грізно глянув на них:
— Тільки так: в сторону! Всі! І тихо! А я везу. Ви можете рядом йти, можете в ногу, кричіть, галасуйте собі на здоров'я, але без балощів, ясно?! А хто заслужить, дозволю підпихати...
Кивнув з-під козирка матері. І щось було сумне, стримане, приховане в його словах: