А мати думала про інше. Один дуже простенький, делікатний нюанс не те що турбував її, а все ж не виходив з голови. Ось як воно могло виглядати з боку на чиєсь занадто цікаве око: чоловіка, хазяїна у неї дома нема, а ходить до них, довго засиджується оцей покинутий, самотній солдат-журавель. Чи багато треба людським ЗЛИДНЯМІ у яких язик без кісток? Правда, в селі знали, що Черкес — та людина, до якої не можна ставитися дуже серйозно: щось у ньому не так і не таке, як у всіх, з химерією, з дивинкою в голові цей чоловік. Ото він тулить свій дерев'яний вітряк над яром, та накупив для чогось парусини (кажуть, буде напинати шатро чи великий парник для розсади), та возиться з дітьми, а сам не має притулку — і в тому весь його розум. Може, й Байдачна думала б так про нього, однак вона помітила в ньому щось й інше. За його роз-христаністю, за невлаштованістю (ніколи він не думав про себе, про свій одяг і їжу), за його грубуватими пустощами й жартами, грою з дітьми відчувався якийсь давній незатишок в душі, гіркота. Може, даром не проходить людині, коли вона не має ласки й добра в дитинстві? (Ця думка найбільше лякала Байдачну, бо згадувалось, як вона сама замикала Павлика в хатині на паличку). А Черкес дитинства свого не мав: малим попав у руки сухої відлюдкуватої тітки, закощавілої в скупості й старості вдови. Звали її в селі Совою, Сичихою. Вона всього боялась, затуляла вікна кожухом, не любила, щоб хтось до неї стукав чи заходив..Серед ночі, а то й серед білого дня їй чулося, що хтось гупає, січе в яру сокирою. Ця тітка Сова й душила коло себе хлопця-сироту, не пускала його до людей, привчала до страху й темряви, поки він і не втік. Він утік, і лише пізніше зрозумів, як рідна тітонька обікрала його дитинство. В городі, в технікумі, поки випростувався, спинався на ноги, не раз він ходив з розбитим носом і гнітючим відчуттям свого сирітства. Може, саме тому, на фронті, а пізніше в селі, запізні-ло, з незграбністю дорослої людини кинувся він сам в дитинство, оточив себе дітлахами, химерував, надолужував минуле й пропаще, командував, сміявся, пив той мед, лікував собі душу дитячою любов'ю, обожнюванням, гарячим захопленням: "Наш Черкес! Наш! Йде, виблискує козирком!" Серед дітей він сам себе відчував потрібним, доступним, снайпером, з душею розхристаною, з гострим і дотепним словом. І нічого, якщо те слово оберталося часто проти нього самого, якщо хитрі й веселі його чрр-ти-хлоп'яки починали нишком підсміюватися і над Черкесом. Тоді він нап'ялював картуз на очі, хмурився і казав: "Орли, ніз-зя так, одставить!" А в тоні відчувалося: ні трохи не сердиться.
З Павликом... Павлика він полюбив одразу, може, ще на греблі, коли той лежав, зціпивши зуби од болю. В обох доля була не дуже ласкавою, і йому, солдатові, навіть деколи здавалося: то не Павлик, а він сам, колишній малий Черкес, лежить зараз в темному кутку сиротою, в тітки над яром, де вікна заткнуто кожухом. І слухає: чи справді до них підкрадається ніч і гупає сокирою?
З школи Черкес біг до Павлика і в душі радів, що не заставав дома Байдачну. Сміялися, розкошували вони вдвох, і то були однакові, одної душі й одного розуму люди. А Байдачна, мати... Страхом, незрозумілим трепетом охоплювало Черкеса, кров била в голову, коли він — тільки мигцем! — заглядав їй в очі. Одвертався, встромлював носа в гру, та в грудях довго ходила темна й гаряча-хвиля, оглушувала його.
Сама скаламучена в думках, мати виходила в сіни, щоб не видати себе, і там піджидала його. Ось торохнув стілець, щось в хаті заскрипіло: мабуть, він прощається з сином. Тільки він поткнувся з дверей в темряву, а в сінях було глухо й темно,— мати йому назустріч.
— Василю,— покликала вона і аж здригнулася: ніколи не називала його так.— Василю, спасибі вам. Ви стільки. робите для мого сина, він без тями од вас, він просто щасливий, і я не знаю, що б я одна...
Видно, в горлі їй трохи перехопило, і голос продзвенів якось здавлено й нервово.
— Пройдіть сюди, мені там незручно, при синові. Я вам хоч .чарочку наллю. Повірте, я така рада і вдячна вам;..
Напевно, вона вже наготовила й пляшку, бо щось забулькав
ло з шийки і дзенькнуло.
— Де ваша рука? Ось беріть... Од всього серця прошу.
— Та ви що, Тасю,— він теж уперше назвав її Тасею, і холодок пробіг йому поза спиною.— Не треба... Я ж, ви знаєте, не те, не п'ю, та й взагалі. Я спішу, спасибі! Бувайте!
Панічно, ганебно він рвонув через відра, перечепився, вдарився об одвірок і вискочив на вулицю.
А вона так і вклякла в сінях. Простягнуті руки — і пустота, і раптова нещадна злість на нього, дурня неотесаного, на себе: "Так тобі й треба! Схаменись, що ти робиш, навіжена!"
Та, мабуть, була вона в тому засліпленні, коли людина говорить одне, а робить зовсім інше, назло, наперекір собі.
Вночі, коли Павлик заснув, вона стала проти вікна; з холодного неба дивився на неї білий прозоро-тонкий місяць. Ніколи вона не молилася, а тут зашепотіла до місяця, до зірки, що стояла під ним: "Простіть мені всі, хто може, в кого велика й добра душа; порятуйте, одведіть від мене цю хмару, цю темну силу, бо сама не знаю, що зі мною коїться. Я ж думала: після того, після нещастя з Павликом ніщо не стрепенеться в моїй душі; думала, що серце вмерло і не воскресне ніколи, а воно найшло, наринуло — і ще сильніше, як було в дівоцькі літа. Тільки тоді, в дівоцтві, все те було радістю, а тепер — попелом і гіркотою..."
Вона трохи змерзла, бо стояла боса і в білій лляній сорочці. Накинула на себе хустку і сказала до холодної далекої зірки: "Я ж так гадала собі: ну безпритульний він, недоглянутий, ото я зашию рукав йому, та зварю коли обід, та нагодую гаряченьким (бо звісно, як вони хазяйнують дома, оці самотні чоловіки), та ласкаве слово мовлю. Всі ми, хто без ласки,— сироти на землі... Одкрила, одімкнула душу свою, на хвилину, для простої ласки, та виходить, не знала себе: з глибини, з дна таке нахлинуло"...
10
Днів чотири, а то й п'ять Черкес до них не заходив. І мати, як ніколи добра й сумовито-уважна, топталась, метушилася коло Павлика: поміняла постіль, білою глиною помазала грубу, спробувала навіть його покупати ( і намучилися обоє, бо ні підвести його, ні посадити в ночви). Мати метушилася, а він за всім тим бачив щось інше: ніби ховає вона очі, ніяк не вспоко-їть себе, приглушує в собі вину. Він щось розгадав, і те ще більше пекло, непокоїло її.