Тоді Байдачна, держачись за поперек, потяглась через гору до школи, в сусіднє село.
Все владналося з навчанням якнайкраще. Ні мати, ні Павлик не сподівалися, що прийде до них у хату, а потім надовго прияшветься у них, стане своею, близькою людиною такий дивний загадковий чоловік, якого вони до того добре й не знали,— солдат-фронтовик Черкес.
Про Черкеса багато говорили в селі. Казали, що мати його, була дуже вродлива жінка, дочка церковного старости. З батьком вона молодою не помирилася, пристала до валки херсонських дядьків-переселенців і поїхала за Урал. Там зійшлася з одним висланим політв'язнем. Народила од нього сина і відправила дворічним дитям на Україну, в село до своєї далекої родички, тітки. В тій веремії засух, воєн, повстань, заколотів сліди матері й батька загубилися. Хтось лише з фронтових їхніх друзів переказував, що бачив батька Черкеса і матір у двадцятих роках у степах за Астраханню, в політвідділі Закаспійської армії, а потім щось з ними стряслося: чи бандити-басма-чі, чи свої арештували їх і нібито погнали в піски. Більше син Черкес ні слова не чув про них. Виростав він тут, у селі, в старій дерев'яній хаті над яром. Тітка у нього була грамотна, черства, неймовірно доскіплива жінка, далі двору та ще яру вона хлопця не пускала, мучила його одним — щоб читав церковні та ще якісь старовинні, в товстих шкіряних палітурках повчальні книги. Черкес втік од неї, вчився десь у городі і, казали, навіть пробував літати на аероплані. Там же він попросився па фронт і поїхав воювати з білофіннами.
Минула зима — і він повернувся в село з перев'язаною рукою. Жив сам, одниакував у хатині над яром. Не женився, до клубу не ходив, і про те його дивне, незрозуміле самітництво перешіптувалися жіночки в селі. Єдина втіха у нього була — товаришування з дітьми. Сільські хлопчаки не вилазили з його хати, обтовкували йому яр, з листям обносили бідну шовковицю, яка росла під вікном. Він і в школу, мабуть, пішов для того, щоб не розлучатися з дітьми. "Смір-наа! Пузом к земле! К вражеським окопам — по-пластунськи!" — кричав і сам з диким захватом дивився, як хлопчаки звиваються, ящірками повзуть по сухій запилюженій траві.
Він ходив у ще новій гімнастерці, в галіфе, в армійських чоботях, не скидав новенького ворошиловського значка. В один голос хлопці розповідали Павликові, що Черкес — не просто снайпер, а снайпер-бог. На фронті йому перебило руку, вона срослася в лікті кочережкою, не гнулася. Він так і ходив, цибато, по-журавлиному, з одстовбурченою. вбік рукою. А зате як він стріляв! Брав своєю клешнею гвинтівку, притискав її до плеча (очі соколино примружені, а лікоть стремить гострим клинком вбік, як у стрільця, що натягує лук). Цілився. І пальцем своєї клешні дотягувався,' торкав гачок: бах! Оглушлива луна рвала повітря. А він оком не скліпував, не здригався. Хлопці бігли навперейми до мішені — десятка! Десять разів підряд міг стріляти Черкес — і десять разів у десятку, в яблучко. Від нього навіть пахло якось особливо — гірким паленим порохом. Хлопчаки ходили за ним, як за своїм богом Перуном, віддано заглядаючи йому в очі.
Звали його Василем Лук'яновичем, та школярі охрестили по-своєму — Василем Івановичем, щоб воно ближче було до славетного Чапая, до комдива Василя Івановича, а між собою й просто казали: наш Вас Іванович.
— Ух, і дає Вас Іванович! Ух, і стріляє! Муха летить — в око вліпить!
Він, оточений хлоп'яками, ніколи не потакав їм, не панькав-ся — навпаки, ганяв, погримував, командував, був нещадний до них. На толоці за школою тільки й чувся його міцний, гарячкуватий голос: "Ложись! Бігом! За мною!" Він вчив малих Петьок і Ваньок копати окопи, бігати, стрибати через коня, лазити під колючим дротом. І сам бігав, стрибав, лазив з ними, витирав клешнею піт, який градом котився з нього, кидав цурпалки — дерев'яні гранати. Все те робив із таким захопленням, з вигуками "ура! браво! назад!", з переможним лясканням долонею по халявах, з гучним сміхом, наче перед ним, ось в тій ямі, справді причаївся озброєний до зубів ворог. Він казав хлопцям, що скоро почнеться страшна війна, не така мерзла, як білофінська, а навальна, броньована, на моторах, війна "світ проти світу", і треба, щоб вони, пацани, були готові до всього, вміли сховатись од бомб, а як доведеться, то й жбурнути зв'язку гранат у пащу грізному танкові.
Такий чоловік, солдат окремого кулеметного взводу, а тепер воєнрук Вас Іванович Черкес, зайшов до Павлика в хату, коли мати саме налаштувала годувати свого сина товченою картоплею з молоком.
Різко й несподівано одчинилися двері, і на порозі виріс високий, підтягнутий молодий мужчина, з трохи рябуватим, худим, темним од віспи лицем. З-під високого картуза з лакованим козирком холодно й уважно поблискували його сірі очі.
— Здравія желаю! — сказав Черкес.— Я прибув у ваше розпорядження. Або як казав у нас начхоз: ще й обід не привіз, а вже з ложкою біс. Мене, суконна душа, рябим бісом називав. Так от, будемо штурмувати з Павликом грамоту, така, брат, ситуація. Де покласти мою амуніцію?
6
Він зиркнув на стіл, на лаву не то серйозно, не то насмішкувато, і щось м'яке, хлоп'яче, беззахисне, а може, надміру сором'язливе ховалося за його різкуватістю, за напруженим голосом, за помітною ненатуральністю в його жестах і в тоні розмови. Видно, припасована й підігнана солдатська уніформа, як і солдатська простуватість, були для нього дуже зручною маскою, та ще коли близько перед ним стояли не дітлахи, а особа жіночої статі, особа вродлива, молода, з лукавими очицями, він тоді страшенно губився, червонів, не знав, як і що говорити, кляв себе в душі і казав: "Повний назад!., носом в землю — фугас!"
Павлик набрав саме повен рот м'ятої картоплі, коли зайшов Черкес, і від несподіванки хлопець поперхнувся, оторопів, закліпав очима, не знав, що робити — заховатися з головою під ковдру, чи щось — з картоплею в роті — пробурмотіти? Вони, Черкес і Павлик, раптом зустрілися поглядами, зустрілися і гаряче, здивовано, приголомшено застигли: обидва однакові, однаковісінькі обидва, навіть почервоніли так само, закліпали очима, і будуть до смерті братами, це вони одразу зрозуміли, і через гіркоту в очах заусміхалися: дивина, такі два одчахну-ті від гілки самітники! І зустрілися!