— ІІР ЖИЛІЙ, МШІІЧКО, не жилій... А мймуім й умовляти нг треба: мамуся несла на стіл ній ІІЛІ.ИИ Ончи;іи
Тіш КПІІИДННКИ НІКОЛИ нг минали ііашот двору. Про-
rtHIKI'llll II ltd ll.lltl IllflllllH I llll'.IH
(>|l> мини! ihu
HriiHKHM iv|titiM шкодить v підмитім широко ворота, іі|ііімуниі> ци n.iui Нжс пі ній, .іде іі.іднорі нидію, як удень: иі'/шчг піііп МІІ кім— < їй і пть прямо у вікна. Ми бачимо й ні|іку, W игдмсди, і цигана, й цапа, і парубків у високих смушевих шапках, і дівчат у хустках кольорових, у чер-ноних та жовтих чоботях. Вони стають якраз навпроти вікна, до якого ми з Сергійком поприлипали, і починають колядувати.
Весь наш двір одразу немов ще дужче заливається світлом. І, тим світлом осяяні, парубки і дівчата здаються такими красивими, що я уже й не знаю, що зробити, аби привернути до своєї особи їхню увагу. Хапаю кота, який саме стрибнув на лаву: і собі колядку послухати, та й, задерши йому хвоста, притуляю задом до шибки.
Колядка урвалась, як одрубана. І парубки, і дівчата, і циган, і навіть цап та ведмідь так і застигли, забувши позатуляти роти. А мамуся хапає мене за вухо та стягає з нічим неповинним котом на долівку...
Згадуючи цей випадок, я все більше приходжу до висновку, що ми ніколи не зможемо порозумітися з неземними цивілізаціями, зустрічі з якими так прагнемо. Де вже нам зрозуміти пришельців, коли ми не можемо власних вчинків як слід пояснити. І чотирьохлітній отой Толічка особисто для мене не менш загадкова істота, ніж інопланетянин, який прилетів би з найвіддаленішої од нас галактики.
Мудрий татусь, щоправда, спробував пояснити дикий мій вчинок. Після того, як колядники, яким повернулися нарешті голоси, доспівали свої колядки вже в хаті та й пішли з повним лантухом, татусь, посадивши мене на коліна, повів мову про двох янголів, які сидять у кожного з нас за плечима. Від народження до самої смерті. Білий янгол за правим плечем, а чорний за лівим. Білий підказує нам добрі вчинки, чорний злі. І від кожного з нас залежить, якого янгола слухатись.
— А якого, татусю?
Я приголомшений щойно почутим: у мене за плечима — два янголи! Які не покидають мене ні вдень, ні вночі.
— Треба завжди, синку, слухатись янгола білого. Що учить нас тільки добру. Бог і посилає цього янгола кожному з нас, щоб ми не грішили, не попали до пекла.
Що таке пекло, я уже знаю. Казани, у яких день і ніч кипить смола, до червоного розжарені сковороди. В смолі грішники варяться, а сковороди лижуть брехливими язиками. Та ще й чорти з гострими вилами. Якими не снопи піддівають — тих же грішників.
— Чорного янгола хто посилає? — Мав же я знати все про того, хто сидить за моїм лівим плечем?
— Чорного — нечистий, диявол. Щоб спокушати людину. Вводити в гріх... Ну, йди, синку, спати. Та не забудь перед сном помолитися, покаятись у скоєному гріхові.
І ще ніколи я не молився так ревно. Бив поклони, аж у лобі гуло:
— Боженьку, прости мій гріх! А я буду слухатись тільки янгола білого!..
— Що це сталося з нашою дитиною? — дивувалася мамуся другого дня.— Мов підмінили...
Мене й справді мов підмінили: весь час відчував за своїми плечима двох янголів. Мені страшенно хотілося побачити їх хоч краєчком ока, я різко повертав голову то в бік правого плеча, то лівого, але янголи були спритніші од мене і завжди встигали сховатись аж за потилицю. Подумки я давав собі обіцянку слухатись тільки білого янгола й досі не маю жодного сумніву, що до сивого волосся дожив би людиною без жодного гріха, але, на нещастя, десь у другому класі дуже застудився: захотілося побродити в крижаній весняній воді. Білий янгол саме був відсутній: літав, мабуть, на небо за інструкціями, а чорний на моє запитання, чи можна, відповів: "Можна! Можна! Ти що, гірший від інших?" Я і побрів вслід за іншими хлопцями і провалявся потім два місяці з плевритом, а на третій, коли вже одужував, захворів на праве вухо. Про лікаря на селі тоді й чуть не чували, мамуся лікувала моє вухо сама: закапувала гасом. Капала, капала та й докапа-лась, що я став глухий на праве вухо, як чобіт. І білому янголові не лишилося нічого іншого, як перебратися на ліве плече, до янгола чорного. Відштовхуючи один одного, вони й стали кричати в одне й те ж вухо: "Можна!" — "Не можна!" — і така мішанина зчинилася в моїй бідній голівоньці, так уже замакітрилося, що я вже й не міг розібрати, гріх чи не гріх те, що роблю. І як же я не раз жалкував за татусем, який би підказав, що маю робити!
І тільки в одному випадку я мушу дякувати долі, що вона зробила мене на праве вухо глухим: це коли одна дівчина задумала мене на собі одружити, та й запросила мене до себе на свято, та й сіла праворуч од мене, а подругу свою посадила вже з лівого боку. І такою та подружка була гарненькою та симпатичною, що обидва мої янголи одразу ж закохалися в неї. Ми проговорили весь вечір (що казала дівчина, яка хотіла вийти заміж за мене, я, звісно, не чув), а коли стали розходитись, я напросився провести її додому,— крок, у якому не розкаююсь досі. Та про це — пізніше. Дай Бог доживу — розповім.
* * *
Ніяк не можу згадати, як називалося те село, що в нього ми приїхали. Жалкую, що не спитав свого часу мамусю. Пам'ятаю лише, що село лежало над річкою Пслом і тонуло в садах, як і всі села Україні. Чепурненькі хатки весело виглядали з-за невисоких тинів, майже над кожним двором великими кружалами підносились гнізда і з кожного гнізда виглядали лелеки: охороняли двори од пожежі. Іще пам'ятаю велику церкву, яка випливла нам назустріч, сяючи золотими хрестами. Коли ми проїжджали мимо того Божого храму, я став хреститись (татусь завжди, забачивши церкву, скидав картуз і хрестився), а, на мене дивлячись, став класти хрести і Сергійко. Я перехрестився раз... і вдруге... і втретє перехрестився... Мені дуже хотілося, щоб те побачив дядько-візник, але дядько, який сидів до нас спиною, не помітив, як я старався, натомість обернулась мамуся. Побачивши, що ми з братом на виду всього села хрестимося, вона так смиконула мене за руку, що я ледь не скотився з воза.
Вже пізніше, коли ми приїхали і сяк-так влаштувалися у маленькій та ще й темній кімнатці, мамуся, посадивши коло себе мене і Сергійка, пригорнула і сумно сказала: