Ми з гострою цікавістю роздивлялися трупи. Багато хто з нас вперше побачив убитих німців. Наших бачили, особливо забитих під час весняного відступу, коли через Дінець проривалося все, що тільки могло прорватися,— трупами були всіяні всі луки, не можна було ступити, щоб не наткнутися на пошматоване тіло нашого бійця, але щоб німці лежали отак... Всі до одного босі. Голі ноги витикалися із снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулися, щоб легше було утікати, та, бач, не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилася ними, то присипаючи снігом, то знову оголюючи.
— Привал! — пролунала команда.
Сержант змів з убитого сніг, позручніше на нього усівся:
— Обід, браття-слов'яне! Діставайте ензе! Одну консерву на двох.
"Ензе" лежала в моїй торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четвертий я уже потай кинув до рота по дорозі до села, де нас бомбило, хоч була сувора команда покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувалися солодкою слиною.
Наслідуючи сержанта, я теж змів сніг з убитого, примостився на нього. І тільки усівся, як мені здалося, що мертвий заворушився піді мною.
Більшість же їли навстоячки. Стояв і Петро.
— В тебе ніж є? — спитав він, тримаючи консервину в руках.
— Немає.
— Чим же її одкривати?
— Попроси оно у сержанта.— Сержант саме діставав фінку.
Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта.
— Одкрити? Давай.
Фінка вгрузла в метал, як у масло.
— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?
— Змішаємо з кашею? — запитав Петро, тримаючи одкриту банку. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напнулася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.
— їстимем окремо,— мені не хотілося мішати ще вранці недоїдену кашу з оцією смакотою, що була в банці.
По черзі орудуючи однією ложкою, вишкребли кашу, а потім заходилися біля гороху з яловичиною. Клали на сухар і отак, разом із сухарем, і відгризали: ну, можна жити. Незчулися, як консервина засвітила порожнім денцем. Петро довго шкріб її уже пальцем, а я думав про "ензе", що лежало у торбі: наче й не їв.
Пролунала команда:
— Ста-ановись!.. Р-равняйсь!.. Смір-рна!.. Ша-агом арш!.. Оте "арш" лунає, як постріл.
Йшли до пізнього вечора. Вже й сутінки огорнули весь простір, а ми все йшли, йшли, йшли, продуті, остуджені, обшарпані вітром, тепер уже не білим, а чорним, ішли, огорнуті такою смертельною втомою, що все на світі було нам байдуже. То один, то другий, вивалюючись сонно з колони, падав у сніг, і тоді хтось із командирів з лайкою підбігав до нього, зводив, ставив у стрій. "Подтянісь!.. Под-тянісь!.." — все частіше лунала команда, і колона, звиваючись, повзла уперед, долаючи кілометр за кілометром.
Аж ось попереду в чорній тьмі щось освітилося, здригнулося. І хоч світло те одразу ж і згасло, ми лише при думці, що вже недалеко, повеселішали, підбадьорились. А там знову й знову освітлювалось, злітаючи вище й вище, і я здогадався, що то світять ракети, що там уже передова, до якої ми йдемо, і сказав про це Петрові.
— А чого не стріляють? — спитав Петро боязко.
— Стрілятимуть. Ще наслухаєшся.
Десь далеко за північ з'явилося місто. Виросло обвугленими будинками, які стискали вулицю, що в неї ми втягувалися,— чорні стіни з ще чорнішими проваллями дверей та віконниць, і коли злітала чергова ракета, заливаючи все пекельним, наче з того світу позиченим світлом, від будинків упоперек вулиці простяглися рухливі спотворені тіні. Наче всі оці споруди продовжували корчитись, обпалені нещадним вогнем. І густо, пронизливо пахло горілим. А втоптаний сніг був чорний од сажі.
І жодної людської постаті, жодного поруху.
— Все, гади, спалили! — вилаявся сержант.
— А люди? Де подівалися люди?
Сержант не відповів. Чи то не знав, чи це було військовою таємницею.
— Де ж ми тут ночуватимемо? — спитав хтось розгублено.
— Де накажуть, браття-слов'яни. Ану підтягнись, вже недовго лишилося!
Йшли й справді недовго. Завернули ще в одну вулицю, скомандували зупинитись. Стали рахувати, чи ніхто не відстав. А потім розвели по будинках.
Нам дістався великий двоповерховий будинок — вигоріла дощенту коробка з обваленим дахом. Перекриття другого поверху не прогоріло: хоч щось над головою, але який толк з цього "щось", коли ні вікон, ні дверей, лише провалля порожні, в які вільно забирається холод. Прибравши сяк-так підлогу, збилися в тісний гурт та одразу ж і поснули, підкошені втомою.
Схопилися од несамовитого стогону. Од моторошного виття. Наче хтось роздирав навпіл землю і вона волала щосили, конаючи. Страхітливі звуки починалися з найнижчої ноти, а обривалися таким несамовитим вищанням, що холола душа.
Ось стогін урвався, над нашими головами, прогинаючи донизу будинок, важко прошурхотіло, нагнітаючи застигле повітря, й одразу ж задвигтіло од вибухів. Хтось зойкнув, хтось метнувся до виходу, ще мить — і всі сипонули б на вулицю, але тут пролунав владний окрик сержанта:
— Назад!.. Куди вас несе під осколки? Німецького міномета не чули?
Не чули. Навіть ті, що вже раніше побували на фронті.
— Шестиствольний,— пояснив сержант.— Не стільки діла, як зойку.
Напруження спало. Хтось уже сміявся нервово, хтось примовляв: "Оце дає фріц прикурити! Накриє — рідну маму забудеш!" Знову лягли, тісніше умощуючись, бо мороз уже й зовсім розходився: градусів тридцять, не менше.
— Пічку б сюди!
— Небо гріти, чи що?
Я уже заснути не міг. Дедалі більше корцюбився, зберігаючи рештки тепла, але від підлоги, од стелі, від стін віяло такою невблаганною холоднечею, що не лишалося місця нічому живому. "Хоч би швидше скінчилася ця ніч!" Мені вже здавалося, що не доживу до світанку, що отут і замерзну.
Посхоплювались, ледь стало світати.
— Всі цілі? Ніхто в підлогу не вмерз? Посміялись, мов з примусу, на жарт командирський, й
одразу ж гучна, на всю вулицю команда:
— Виході строіцца!
Надворі було мов іще холодніше. Млявий світанок ледь ворушився довкола, вимерзле небо не віщувало нічого доброго. В застиглому повітрі плавали тоненькі голочки паморозі, осідаючи на стіни будинків, на одяг, на обличчя. Наспіх шикувались у дворі під захистом стін: попереду сидів уже німець, його мовчазна присутність відчувалася кожним.