Поліцаї, що вчора наїхали до Студенка, забралися, звідки й приїхали: побоялися, мабуть, лишитися ще на одну ніч. Протягом ночі вони вмудрилися вистріляти всі набої, вижбурляти всі гранати. Стріляли до ранку, а поткнутися в ліс так і не наважилися.
Так була зірвана акція по знищенню холодноярівських партизанів. Селом котилася чутка, що на поліцаїв напав цілий загін партизанів, з кулеметами і навіть гарматами, чутку цю розпустили самі ж поліцаї. Вже пізніше ми довідалися, що кількох поліцаїв, в основному начальство, німці нагородили медалями. За хоробрість, виявлену при розгромі партизанського загону.
А нам — нова неприємність. Якась нечиста сила знайшла наш замаскований окоп та й забрала кулемет разом з дисками, прихопила карабін та гвинтівки. За гвинтівками та карабіном ми не дуже й журилися, цього добра в нас було навалом, а от кулемет... Кулемет треба було дістати за будь-яку ціну, Микола згарячу навіть запропонував викрасти у поліцаїв, але як його викрадеш, коли управа, де перебувала поліція, охоронялася день і ніч, тож вирішили обнишпорити всі наші танки, які стояли, покинуті, по той бік Дінця.
Не день і не два ходили ми за Дінець. Вже й сніг випав, уже й ударив мороз і скував річку кригою, а ми все поверталися з порожніми руками. Танкісти, втікаючи, позабирали всі кулемети, лишаючи лише запасні диски, що валялися майже в кожному танкові. Врешті далеко в лісі, майже під Святогорськом, ми знайшли одинокий танк з кулеметом. В танк чи то поцілила бомба, чи то танкісти його підпалили, він весь обгорів, але з башти поруч з гарматою стирчав кулемет.
Все вигоріло дощенту і всередині і поки ми дістали той кулемет, то перемазались по самісінькі вуха. На моїй чорній шинелі ще не так було видно, Микола ж наче виліз із печі.
Кулемет теж обгорів, усуціль взявся іржею. Ми попомучились, поки його розібрали та поклали у гас...
Стояла холодна зима. Ми, як завжди, жили впроголодь, але до окупації мамуся й тьотя Аня одержували хоч якусь зарплату, а тепер ні копійки за душею. Мамуся журилась, журилась та й ударилась в комерцію: хтось їй сказав, що на Донбасі можна збувати живицю. Я надовбав у лісі сосновому добру торбу тієї живиці, і мамуся одного морозного ранку рушила в далеку дорогу: пальтечко ще з років дівочих, ватяні валянки, нею й пошиті, санчата, позичені к хазяїв.
Не було її щось з тиждень. Ми вже не знали, що й думати, як вона пізно вночі постукала у вікно.
Сиділа потім за столом і весь час куняла — так заморилась.
Вторгувала за живицю солі й тютюну. Половину одібрали поліцаї в якомусь селі вже по дорозі додому, а решту таки довезла: тепер буде на що вимінювати буряк і картоплю, цибулю та моркву, а про молоко ми не сміли і думати, на молоко б не вистачило.
Іще кілька разів ходила мамуся на торг, і останнього разу ледь не лишилася по той бік фронту: повернулась за день перед тим, як появилися наші війська.
Та війська наші з'явилися пізніше, тепер німці заходилися ладнати залізницю, що вела з Донбасу на Харків, відбудовувати висаджений нашими військами міст через Оскіл, що впадав у Дінець. Той міст нас найбільше цікавив: ми вирішили висадити його в повітря, як тільки німці закінчать роботу. Разом з ешелоном, що піде по залізниці, бажано з танками. Знайшли в лісі німецьку бомбу, що не вибухнула, підвезли її поближче до майбутнього мосту. Для цього скористалися санчатами, що їх узяв із дому Кость, наче для того, щоб привезти з лісу хмизу. Санчата аж тріщали під вагою стокілограмової туші, ми попобар-балися в глибокому снігу, обходячи кущі та дерева, поки зовсім знесилені підтягнули бомбу поближче до майбутнього мосту.
Ще один міст нас цікавив — через Дінець. По ньому рухалися німецькі машини й підводи і був він од нашого села далеченько. Його ми теж планували висадити в повітря, коли німці почнуть відступати. Що німці рано чи пізно відступатимуть, ми не мали жодного сумніву, як не могли примиритися із своїм життям в окупації. "Краще померти, аніж жити під німцем!" — казали ми не один раз, і це не було бравадою хлоп'яків, які ще по-справжньому й пороху не нюхали (мені пішов двадцятий, а Микола, Кость та Іван на три роки молодші від мене).
Іще ми плекали надію на зв'язок з якимось партизанським загоном, у якого був би приймач. Не могло ж того бути, щоб наші, відступаючи, не лишали в німецькому тилу партизанські загони. Ми були сліпі й глухі, ми не знали, що діється в світі, де наші війська, як вони воюють з фашистами. Ми не вірили побрехенькам поліцаїв, що Червона Армія вже фактично розгромлена, що взята Москва, а більшовики аж за Уралом Ми марили приймачем, але на початку війни був строгий наказ здати всі приймачі і єдиний радіоприймач, що був у Миколиного батька, помандрував до району та й дістався тим же німцям. Навіщо одбирали у людей радіоприймачі, ми так і не знали.
До речі тоді ж поодбирали й мисливські рушниці. Щоб хтось не надумався стрельнути в німця, чи що?
Іще ми надумалися, що, як тільки настане весна, так і перейдемо в ліс. Станемо партизанить по-справжньому.
Не знаю, чи довго б ми протримались в наших лісах. Вони тяглися вузенькою смужкою по обидва боки Дінця й навряд чи ми знайшли б у них надійний притулок. Але й партизанити, сидячи вдома, ми теж не могли: щоразу пояснюй батькам, куди йдеш та до кого та коли додому повернешся. Я вже так забрехався, що мамуся й тьотя Аня стали підозрювати, що я завів дівчину, і боялися по-справжньому, щоб я не надумав женитися.
Десь в кінці січня чи на початку лютого як грім з ясного неба з'явилися наші війська. Я саме снідав, коли до хати вскочив захеканий Кость:
— Поліцаї тікають!
Я так і застиг з ложкою в руці.
— Які поліцаї? Куди?
— Од нашої армії... Цілісінька валка...— випалював Кость.— Зупинилися біля управи... Наші теж до них приєдналися...
Кинувши ложку, я вибіг з-за столу, ухопив шинелю та шапку: "Не дати втікти!.. Не дати їм утікти!.." Вискочив слідом за Костем під розпачливий мамусин крик: "Куди?! Не пущу!"
— Де Микола та Іван?
— Побігли до бліндажа. А мене за тобою послали. Захекані, вскочили в бліндаж. Микола возився з кулеметом, Іван набивав кишені набоями.