Отже, на крамниці. Припасуємо до димаря ще й повісимо напис, що заміновано. Хай майорить, хай усі бачать, що влада радянська живе й помирати не думає.
Лишилося тільки дістати червону матерію.
Довго сушили голову, врешті Іван згадав, що бачив Костеву старшу сестру у червоній сукні.
Кость спершу не вдавався на вмови, посилався на те, що батько з нього сім шкур злупить, коли дізнається. Врешті я не витримав, сердито спитав:
— Ти партизан чи не партизан?
— Партизан.
— Який же ти партизан, коли тобі якесь плаття дорожче од радянської влади?
— Тобі добре так говорити,— образився Кость,— в тебе батька немає. А в мого, знаєш, які кулачища!
— В мене теж батько...— встряв Микола.
— Тебе ж батько не бив за штани!
— Не бив? А хто пужалном по спині утюжив? Синячище й досі є... Теж мені партизан: батька злякався!
— Я не злякався...
— Тоді тягни плаття! Не бійсь, все не візьмемо: знизу тільки на прапор одріжемо.
І Кость неохоче погодився.
Зготували прапор, стали нетерпляче чекати сьоме листопада. Точніше, не сьоме, а шосте, щоб уночі той прапор і вивісити.
Та сталася подія, що порушила всі наші плани: шостого листопада, опівдні, в селі появилася велика валка поліції. Душ, мабуть, із сто. Наїхали з усього району, зупинилися на ніч, щоб підібрати і наших поліцаїв, і згодом у селі знало і старе й мале, що поліцаї їхали до якогось Холодного Яру громити партизанів.
Я, коли дізнався, одразу ж побіг до Миколи.
— Пішли до хлопців!
По дорозі до Івана та Костя розповів йому про каральний загін.
— Нападемо? — мене аж трусило од збудження,
— А чого ж,— відповів незворушно Микола.— Тільки цур: я з кулемета стрілятиму!
Викликали Костя, а потім Івана, домовились, що як тільки смеркне, зберемося в нашому бліндажі. Сходитись по одному, щоб не впадало в око. Микола пообіцяв зачекати мене на узліссі, бо я боявся заблудитися по темному.
— Даром тільки плаття перевели,— журився Кость: він боявся батьків більше, аніж поліцаїв.
Я до вечора не знаходив собі місця. Час наче застиг, вечір все не надходив, заскочила сусідка, тітка Наталка, розповіла, що у Варки, яка живе аж під лісом, збираються гулять поліцаї. Начальство. Варка вже й самогону нагнала.
Варка була відомою на все село самогонщицею. Наші поліцаї її не минали: бігали майже щодня пригощатися.
Ну, що зберуться у Варки, для нас краще. Попід лісом, метрів за сто від Варчиної хати тяглися шанці, викопані ще нашими військовими, отам ми і засядемо. Мені страшенно хотілося сходити, поки видно, подивитися, звідкіля краще стріляти, але я побоявся, що мене побачать поліцаї.
Врешті стало смеркати. Одягаю шинельчину (надворі вже холодно), демонстративно беру карти, що лежали на столі, кладу до кишені.
— Ти куди? — стривожено питає мамуся.
— До Миколи. В карти пограємо.
— Ти дограєшся,— встряє тьотя Аня.— Як вечір, так тебе наче вітром здима.
— Не ходив би сьогодні, Толюсю,— молить мамуся.— Глянь, скільки поліції.
Та я стою на своєму. Заспокоюю, що поліція у нас, в Студенкові, а не в Яремівці, тож ніхто мене не перестріне. Та й недовго побуду: трохи пограємо та й розійдемося.
— Гляди ж, не засиджуйся. Хай тебе Бог береже,— хрестить мене мамуся.
З приходом німців тьотя Аня й мамуся знову вернулися до Бога. Моляться на ніч за здоров'я Толі Старшого, Серпика і Костя, благають для них порятунку. Та й взагалі я помітив, що як тільки горе велике, люди згадують про Бога. Ось і в нашому селі появився священик і старші за віком, особливо жінки, ревно відвідують церкву, що відкрилася в колишньому клубі.
З холодком у душі виходжу надвір. Думка, що, може, я оце востаннє бачив мамусю, що мене можуть вбити або, ще гірше — важко поранити і тоді я потраплю до рук поліцаїв,— ця думка таким щемом відлунює в серці, що на очі мимохіть навертаються сльози. Я їх витираю сердито, боячись, щоб хто не помітив... Та й хто там помітить: довкруж ні душі. Все поховалося по хатах, здається, що й хати причаїлися, поприсідавши за парканами. Тихо, темно, моторошно... Іду, прислухаючись сторожко, чи не несе кого назустріч,— слава Богу, нікого,— ось і ставок, ось і гребля. Господи, хоча б тут не було поліцаїв!.. Під кожною вербою ввижається постать з націленою на тебе рушницею...
Та ось гребля кінчається і я вже в Яремівці. Тепер оцією вулицею — прямо до лісу.
Сушко зустрічає на узліссі:
— Чого запізнився?
— Та дома не пускали... А де хлопці?
— Хлопці вже на місці. В бліндажі.
Розмовляли пошепки, наче нас хто може почути. І від того ще більше стискається ліс, все темнішими стають дерева.
— Як там поліцаї? — цікавиться вже по дорозі Микола. Розповідаю йому, що дізнався, почув:
— Чоловік двісті, не менше. З усього району зібралися. А начальство у Варки гулятиме. Отієї, що під лісом живе.
— Ну ми їм нагуляємо!
— Не боїшся?
— Вони нехай бояться! — цього чорта нічим не злякаєш. Навіть двохсотьма поліцаями, що я їх заокруглив, додавши ще й наших охоронців порядку.
Ось і бліндаж. Кость та Іван вже всередині. Засвітили свічку, розбирають набої. Ділять гранати, сперечаються: кожен хоче взяти єдину "лимонку".
Мирю їх тим, що ні той, ні другий "лимонки" не візьме.
— А чого?
— А ти знаєш, наскільки осколки з "лимонки" розлітаються? Кинеш, тебе ж дістануть. Беріть РГД. Та не забудьте запали.
— Не забудемо.
Микола вже з кулеметом. За мною споряджені диски, я за другого номера. Ось вони, півмішка. Трасуючими набоями набиті. Щоб нагнати більше страху поліцаям.
Беру ще й карабін і набої до нього. А гранат не беру, гранати нам з Миколою не знадобляться.
А може, узяти? Ану ж набіжать поліцаї!
Кладу до кишені ребристу "лимонку". Ми ж будемо в окопі, всі осколки пролетять над нашими головами.
Ми про все вже домовились. Дійдемо до Студенка, Кость та Іван візьмуть праворуч, отією дорогою, що веде від залізниці. Підкрадуться поближче і кинуть гранати. А потім почнуть стріляти з гвинтівок. По селу, навмання, щоб наполохати поліцаїв, викликати на себе вогонь.
— Почнуть поліцаї стріляти — одразу ж тікайте до лісу. Щоб котрогось не підстрелили. Чуєте?
— Не глухі, чуємо.
— Глядіть же, не затримуйтеся. Одстрілялись — і негайно до лісу, до нас.