— Як тебе звати? — питаю його стиха, коли хазяйка одвернулась до печі.
— Василь... Ти на сіні спатимеш?.. Візьми й мене.
Сидить, очей з мене не зводить.
І вже коли вляглися на сіні (господарка довго вмовляла спати у хаті), коли полягали рядком — обличчям до всіяного зорями неба, він поцікавився:
— Ти воював? Кажу, що воював.
— І багатьох німців убив?
— Убивав — не рахував.
— А я не вбив іще жодного...— Васько повернувся обличчям до мене, і очі його аж горіли.— Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?
— Нікому.
— Чесно не скажеш?.. Мого батька німці забрали. Старостою всього району... То я його вб'ю, а сам у партизани подамся. Я вже й гвинтівку знайшов, без затвору поки що... А ти теж у партизани підеш?
— Піду,— обіцяю Васькові. І наші ліси постають перед зором. І по цей бік Дінця, і по той — укривають всі кряжі. Буде де розгулятися.
Дивно, чому я досі жодного разу не подумав про партизанів?
Йшов другого дня лісом й уявляв себе за отими он деревами — з автоматом, а то й з кулеметом.
* * *
— Только, стій!.. Не ворушися!.. Не ворушися, кажу!.. Я буквально на одній нозі застигаю посеред піщаної
коси, що прилягає до Дінця.
Микола повільно підходить до мене, дивлячись пильно під ноги.
Підійшов, присів, ткнув пальцем у ледь помітний горбик, на який я замалим не наступив:
— Бачиш?
Обережно згортає пісок, і на світ появляється прямокутна дощечка.
— Міна?
— А що ж іще?
Мене кидає в жар. Уявив, що б сталося, аби я наступив на той прямокутник. Вибух, сніп нещадний вогню і моєї ноги як не було б. Обережно присідаю і аж тепер бачу ще один горбик... іще... Праворуч... Ліворуч... Попереду... Коса всіяна мінами, наче картоплею, одному Богові відомо, як ми не наступили на жодну. Ну хай я недобачив, а Микола?
Микола між тим вже викопує міну. Пальцями розриває пісок, дістає дерев'яну коробку, обережно звільня кришку. Ось і двістіграмова шашка толова, схожа на жовтий брусок мила, ось і зведений бойок, і тонкий, як олівець, капсуль-дстонатор: пекельна штуковина, наповнена гримучою ртуттю. Без нього оця двістіграмова плитка абсолютно безпечна: по ній можна бити щосили, кидати об землю або у вогонь — згорить, а не вибухне.
— Є одна,— каже Микола, ховаючи капсуля-детонатора до кишені.— А ось і друга,— нахиляється над наступним горбиком.
Я теж присідаю над міною. Згортаю обережно пісок, намацую пальцями твердий прямокутник. І здається мені, що міна ворушиться у мене під пальцями...
За годину ми розмінували всю косу. Наші кишені повні капсулів-детонаторів, толові шашки акуратно складені в ямку, ямка засипана старанно та ще й помічена, щоб можна було потім знайти.
— Пудів зо три! — задоволено каже Микола.— От би рвонуло!
— Дай час — рвоне,— обіцяю Миколі. Хоч і сам ще до ладу не знаю, що ж ми будемо толом цим висаджувати в повітря. Відступаючи, наші війська знищували все під мітлу — жодного місточка уцілілого. Хіба що німці заходяться щось відбудовувати, от тоді ми і згадаємо про цей тол.
— Треба буде перенести в наш бліндаж,— каже Микола.— Бо ще хтось знайде та забере.
— Кому він потрібен?
— А рибу глушити!
Рибу — це дійсно. Он хлопці, які зголосилися розчищати луки од мін (пропада сіно, чим годувати худобу?), майже щодня повертаються з рибою. Мішками приносять.
— Завтра прихопимо мішки та й однесемо,— каже Микола.
— Селом? Серед білого дня? А як хтось перестріне?
— Увечері, коли стемніє.
— А поліцаї?
— А ми городами.
— А бліндаж по темному знайдеш? Бо не мені, звісно, шукати той бліндаж серед лісу.
— Запросто.
Миколі все запросто. От у кого вже нерви — мотуззя! Я ще жодного разу не бачив, щоб Микола чогось злякався, завагався у чомусь.
Вертаємося у село. Розмінованою вже дорогою (тільки ямки чорніють), що веде через луки. Ліворуч бачимо хлоп-ців-мінерів, вони порпаються у високій траві, знешкоджуючи міни. В кожного за плечима гвинтівка: нещодавно, не ітитаючи згоди, посватали усіх в поліцію. Вдень — міни, а вночі охороняти порядок. Орднунг. Німецький. Дехто пробував брикатись — таких викликали в управу, суворо запитували: "В гестапо захотів?.. Зараз отправимо!.." — Запитував нещодавно призначений начальник поліції, брат уславленого машиніста-орденоносця, депутата Верховної Ради. Колишній командир Червоної Армії, до того ж кажуть, що, потрапивши у полон, одразу й зголосився у поліцію.
От по кому плаче куля!
— Мішок не забудь,— нагадує на прощання Микола. Розстаємось на греблі. Миколі — ліворуч, у Малу Яре-
мівку, мені ж — праворуч, у Студенок. Села фактично злилися докупи, ділить їх лише великий став, що бере початок од лісу та й виплескується на луки.
Йду додому, думаючи про те, що ж казатиму мамусі. Обов'язково стане допитуватись, де бродив цілий день, чому не приходив обідати.
Бідна мамуся! Коли б вона дізналася, де ми ходимо, що ми збираємо, ким збираємось стати — умерла б! Одного бліндажа їй би заочі вистачило б!
Ось уже місяць, як я удома. Кінчається літо, як ніколи сумне, невеселе: німець, кажуть, уже на Уралі, а тут вже й управа, й поліція, і замість колгоспу — земельна громада: той же колгосп, тільки з іншою назвою, ті ж бригади і ланки, та ж робота на спільному полі. Дехто спершу надіявся, що німець розпустить колгоспи, стане наділяти землею селян, та надія ця скоро згасла, бо німець — він недурний, німець зразу розшолопав, з кого легше контрибуцію брати: з колгоспу чи з одноосібника-дядька,— ось про що гомоніли між собою дядьки і я якось був присутній при такій розмові, коли наш сусіда, дядько Іван, примруживши око, казав до дядьків:
— Ви що, думаєте, Гітлер дурніший од Сталіна? Він зразу змикитив, що колгоспи розпускати не треба. Розпусти нас — розліземося по норах, як ховрахи. А так: усе на виду, бо гуртове — чортове. Сталін три шкіри з нас дер, і цей буде дерти.
Я того сусіда одразу ж зненавидів. Як вія сміє так говорити про Сталіна! Сталін для мене був богом, все найкраще, що коїлося в світі, брало початок од нього.
А цей розтуля свого рота чорного. От кому б ворота замінувати!
Весь оцей місяць я ходив на жнива. Не з доброї волі, а з примусу. Селом, не минаючи жодного двору, пройшлись поліцаї, загадуючи на роботу: збирати врожай для непереможної німецької армії. Вихід на роботу обов'язковий, хто ухилятиметься, того під арештом відправлять до району. Як саботажника. А там — табір, а то і петля. Гнали старих і малих, вдома лишалися тільки хворі та ще й ті, хто уже й ходити не міг.