Ранок, коли нас залишилося троє, застав нас у густих коноплях біля якогось села. Ми саме збиралися зайти до крайньої хати в надії чимось розжитися (з учорашнього дня крихти не мали у роті), коли на високому пагорбі появилася велика колона військових, залунала незнайома мелодія.
Німці! Тільки вони могли йти отак серед білого дня, та ще й при тому співаючи.
Ми як стояли, так і попадали, а мелодія, стікаючи в притихле село, лунала все дужче і дужче, заповнювала весь навколишній простір, б'ючи болісно у вуха.
Та ось пісня урвалася. І коли ми наважилися виглянути з конопель, пагорб знову був порожній, а по селу лунали гортанні вигуки німецьких вояків.
— Поснідали! — зло сплюнув один із моїх напарників.— Сидітимемо отут до самого вечора.
— А якщо вони й заночують?
— Тоді підемо не ївши... А тепер — спати!..— Він улігся, демонстративно натягнувши пілотку на самісінькі вуха.
А мені довго не спалося. Дуже хотілося їсти, до того ж заважав шум, що докочувався од села. Гавкали знавісніло собаки, лунали постріли, кудкудакали кури, вищала якась сердешна свиня, адресована, мабуть, в казан німецьких вояків. Та згодом шум трохи вщух і я незчувся як заснув, і весь час, поки спав, мені снилася їжа.
Прокинувся далеко за південь. Страшенно боліла напечена сонцем голова, а може, не стільки від сонця, скільки од густого конопляного духу: повітря було аж зелене і в'язке, як вода.
Ледь звів важку голову і побачив, що я лишився один: обидва супутники щезли безслідно, лишивши мені на спомин гвинтівки. Я підхопився, та одразу ж і впав, бо все пішло обертом, і довго лежав, борючись із нудотою, що підкочувалася під самісіньке горло.
Втекли!.. Кинули!.. Що ж тепер робити? Як я один, глухий і сліпий, доберуся до Дону?
Згадав про німців. Обережно звівся, до болю, до різі в очах став вдивлятися в найближчі садиби, вдивлятись і вслухатись.
Жодного звуку, жодного руху, село наче вимерло. Певно, німці забралися геть. Перепочили та й подалися собі геть далі. Село німіло під сонцем і було таке тихе та мирне, наче ворожі солдати й не товклись нещодавно по ньому.
Отже, німці пішли. То, може, мої два напарники скористалися цим та й сидять зараз в оцій крайній хаті? Чому ж вони мене не збудили?
Я ще трохи пождав, а потім вийшов із конопель (скільки й житиму, пам'ятатиму важкий отой дух конопляний!). Вийшов та й подався до крайньої хати. Ішов, приглядаючись та прислуховуючись, ладен щомиті упасти: ні, німців таки й справді немає, он і якась тітонька несе спокійнісінько воду.
— Тьотю!.. Тьотю!.. Німці забралися?
— Ой Господи, як ти мене налякав!.. Звідки ти взявся?
— Звідти,— кивнув на коноплі.— А до вас ніхто не заходив?
— Заходило двійко. Поїли й одразу ж забралися... Та ходімо до хати, не мозольмо недобрих очей.
Вона вже здогадалася, хто я такий, та й трудно було не здогадатися, скільки отаких її вже провідувало.
— Куди ж ти підеш? — спитала після того, як напоїла та нагодувала (пив воду — стогнав, не міг одірватися од кухля).
— Мені б до Дону добратись.
— Ішов би ти додому, а не того Дону.— Вона вже розпитала, звідкіля я.— Матінка, мабуть, всі очі, тебе виглядаючи, виплакала.
— В оцьому? — показав на свою форму морську.
— А ти передінься. Передівся б, німці тебе і не тронуть. Вони тих, хто додому вертається, не чіпають.
— У що передітись? Іншого в мене немає.
— А зажди.
Пішла до скрині, підняла важке віко. Дістала сорочку, штани і піджак.
— Ану приміряй... Це лишилося від сина... Син, може, теж отак пробирається. На тебе і схожий. Приміряй, приміряй, не соромся!
Скинув флотське, приміряв: мов на мене й шите.
— Візьміть,— простягнув їй свою форму. Як не жалко, але ж не йти в ній серед білого дня.
— Бог з тобою, дитино!.. Я на чужій біді не багатію. Ховай до торби, вона тобі ще знадобиться. Може ж, і моєму яка добра душа допоможе...
Отак я й вирушив додому вже у цивільному. Ішов уже вдень, а вночі одсипався здебільшого в сараях та клунях, і мене жодного разу не зупинили німці, хоча щодня зустрічалися довгі колони, що сунули на схід, лише одного разу зупинили румуни... Але про румунів пізніше, а зараз варто розповісти, як я ледь не одружився, або, точніше, мене ледь не одружили, і як я уникнув того несподіваного шлюбу.
А одружити мене захотів один дядько, до якого я попросився переночувати. Дядько був з отих міцненьких хазяїв, яких і колгоспові не вдалося розорити,— все у тому його дворі аж сяяло: і велика свіжовибілена хата, і сарай, і комора, і повітка, і хлів, і навіть тин з лози свіжо-сплетений та пофарбовані ворота,— дядько був на всю губу господарем, навіть війна, здавалося, обійшла його стороною, він і мене не впустив отак запросто, а з далеким прицілом: дядько видивлявся серед нас, оточенців, собі зятів, а двом своїм дочкам — чоловіків. Тож він і на мене прицілився як на можливого зятя, а щоб випробувати, чи підійду я для його хазяйства, домовився ще за вечерею, щоб я йому викопав погріб:
— А я тебе не зобижу.
Погріб, то й погріб, чому ж не допомогти добрій людині, була б лише справна лопата. Знайшлася і лопата, удвічі більша од нормальної але я не осоромився, копав увесь день, аж спина тріщала, і дядько лишивсь задоволений. І вже за вечерею повів мову про те, щоб я залишився у нього.
— Вибирай, яка тобі до вподоби. На якій хочеш женися.— Дівчата, пирснувши, вискочили одразу ж з-за столу, а дядько після вечері повів мене до другої кімнати, де стояло ліжко з подушками до самої стелі.— Отутечки й житимете. А не схочеш — окрему хату поставлю. Двору вистачить.
Отут би мені й погодитись, дуже ж бо смачно годували у дядька, та й дівчата були до біса гарненькі, хоч женись на обох, але я нутром відчув, що ярмо в цього дядька ще важче, аніж лопата, що він уже як упряже, то не звільнишся до самої смерті. І ще на світанку (ночував на сіні у клуні) завдав ноги на плечі та й дременув світ за очі.
Хоча завдати ноги на плечі було не так просто. У дворі всю ніч гуляв пес завбільшки з теля, такої потвори пекельної я ще не бачив, на чорта й схожий, весь день, поки я копав погріб, він люто гавкав на мене, і коли я вдосвіта встав і вийшов обережно надвір, пес уже мене наче й ждав: підбіг, чорний, як ніч, та й ткнувся мені в коліна. У мене й душа отерпла од страху: ну зараз укусить або, ще гірше, загавкає і тоді розбудить господаря... Я довго стояв стовпом, боячись поворухнутися, а клята тварина все тикалася в мої коліна, мов приміряючись, з якого боку краще куснути... Врешті я наважився і повільно позадкував до воріт, а пес ішов слідом за мною і все штовхав у коліна.