Прожити й розповісти

Сторінка 63 з 209

Дімаров Анатолій

Покружлявши, літак полетів геть, а нас збирали до самого ранку. Та навіть тоді, коли зібрали всіх до одного, наш поїзд не рушив: попереду, перед самим паротягом чорніла глибочезна вирва, валялися покручені рейки та потрощені шпали.

Поки поладнали пошкоджену колію, стояли аж до обіду. За цей час нас провідала ціла валка підвід: на кожній підводі повно жіноти з клумаками, відрами, глечиками. Жінки ухопили, що могли, що підвернулося під руку: пухкі білі хлібини, пиріжки та вареники, молоко і сметану. "Та беріть!.. Та вгощайтеся!" — щедрі руки жіночі не минали жодного вагона. "Нам, тьотю, нам!" — тягнулися назустріч вже наші, зголоднілі за домашньою стравою.

— Ех, можна жить, бляха-муха! Почастіше б бомбило. Старшина. Єдиний молодший командир на рядовий наш

вагон. Зовсім не схожий на мого помкомвзводу, з нами усіма запанібрата, тим більше, що вже не збирається повертатися в армію: пальці на правій руці як відчикрижило.

— Одвоювавсь, бляха-муха! Жодного німця не вбив. Та він тим не дуже журиться: дома його жде молоденька

дружина і робота на тракторі.

— Справитесь?

— Я? Та я, бляха-муха, одним пальцем будь-який трактор заведу!

А я? Куди я годитимусь, як вернусь без руки?

В Дніпропетровську, де нас перев'язали та нагодували, знову вантажили всіх в ешелон. Куди нас везуть, не казали, тільки поїзд цього разу мчав як скажений, зупиняючись лише на великих станціях, і тоді лунала команда:

— Десять минут на оправку! Одна нога там, друга тут!

Ми штурмували туалети, а паровоз уже тутукав вимогливо, чахкотів парою, як застояний кінь. І знову вперед — тільки миготять телеграфні стовпи.

Хто слабший на втори, той має мороку. Крутиться, вертиться, поки не витрима — попросить:

— Хлопці, потримайте!

З реготом, з жартами його беруть за руки, за шкірку та й виставляють голим задком у широко одчинені двері: строчи на ходу!

— Не журися, Марусю, буває, що й п'яні всираються! — втішає старшина бідолаху.

Таких "марусь" на кожен вагон набирається добрий десяток, якщо не більше. Тільки й знають, що просять:

— Хлопці, потримайте!

А так можна їхати. Сухим пайком видали сніданки, обіди й вечері, в кожному вагоні тепер санітар, як що, то й перев'яже,— лежи, гризи сухарі та слухай нескінченні розмови про нещодавню мирну житуху. Що здається чомусь такою далекою, наче між нею і нами простяглися роки та роки. Або дрімай під одноманітний перестук коліс. Та навіть у сні приколисуй поранену руку.

Сталинград нас зустрів морем дівочих облич.

— Хлопці, дівчата! їй-богу, дівчата!

Кинулися всі до дверей, наче зроду-віку не бачили живої дівчини.

— Кого це вони зустрічають?

— Нас, дурню, нас! Витри соплі під носом! Господи, є ж іще місце на світі, де можна зібрати докупи

стількох дівчат! Всі до одної вони нам здаються такими красунями, що в кожну можна закохатися запросто. Дівчата біжать до наших вагонів, простягають нам руки, помагають зійти на перон і ось уже кожного по двоє, по троє ведуть до приміщення вокзалу, підтримуючи так, наче ми ось-ось розсиплемось. Мене теж підхопили дві красуні. "Не треба, я сам!" — пробую звільнитися, та вони й не думають мене кидати і я, збентежений, іду, не сміючи до них озватися,— всі слова повилітали геть із голови.

Та ось нарешті і зал, суціль заставлений стільцями та столиками, і мої муки кінчаються: дівчата садовлять мене за вільний столик і біжать по іншого пораненого.

Я нарешті приходжу до тями. Ага, на столикові склянки з чаєм, а на підносі — печиво. Над головами напнуте величезне червоне полотнище, списане білими літерами: "Слава героическим защитникам социалистического Отечества!". "Защитники" п'ють чай, стежачи ревниво за тим, щоб ніхто не вхопив печенини зайвої ("Кому?" — "Мені". "Кому?" — "Тобі".— Це нам уже в'їлося в шкіру). Потім ті ж дівчата виводять нас на привокзальний перон, до автобусів.

— Адресок прихопив? — пита поранений, що примостився поруч.

— Адресок? Який адресок?

— Ти ідо, чокнутий? Чи тебе не вели попід руки дівчата?

— Адреси дівчат? А навіщо?

— Як навіщо! Не будеш же ти вічно в шпиталі. Випишуть — паняй знову на фронт. От адресок і згодиться: приймайте воїна в гості. Днів два-три прокантуюсь, а там хай і трава не росте... Пойняв?..

Зрозумів. І вже жалкую, що не додумався записати адреси. Хоча наперед уже знаю, що адреса та мені була б ні до чого. Отак незваним узять і явитися! Не наважусь нізащо.

— Хочеш, одну дам?

— А собі?

— Так я ж в обох узяв! Вибирай яку хочеш. Поки я щедрий.

Відмовляюсь. Кажу, що домовився з однією з отих дівчат, які вели мене попід руки. Що провідає в шпиталі. Уже сам вірю тому, що кажу, так мені хочеться, щоб було те насправді.

— Як оце я не додумавсь! — з досадою каже мій супутник.— У неї подруга є? Попроси, нехай приведе до мене подругу.

Обіцяю, що попрошу. Чого ж не прислужитися добрій людині.

Доки отак домовляємося, автобуси під'їжджають до шпиталю.

Нещодавній центральний готель. Багатоповерхова споруда зі скла, мармуру й сталі. Вестибюль, заставлений пальмами, висланий килимковими доріжками. Номери, номери, номери, а тепер уже палати: двоє, троє, четверо ліжок. То вже трохи пізніше, коли прибували й прибували поранені, стали зсувати ліжка, ставлячи нові й нові і в нашій палаті на трьох поклали шістьох. Зараз же ліжка нас вразили більше, аніж пальми у вестибюлі, ніж оті килимові доріжки, на які страшно було й ступити. Простирадла та наволочки аж сяЮть білизною — жодної цяточки, жодної зморщечки на тому запаморочливо чистому тлі. Але й ми вже не ті, що були. Нас скупали й нарядили у чисту-чистісіньку спідню білизну: сорочку й підштаники. Мене купала санітарка — тітонька років під сорок, купала і весь час примовляла: "Ну, чого ти соромишся? У мене вже синок твого віку!" Синок — не синок, а я не знав, що робити: притримувати поранену руку чи прикривати свого цвіркуна, що поплавком спливав на поверхню.

Тепер ми, скупані, чисті, стоїмо й боїмося не те що лягти — сісти на ліжка: Боже, невже це для нас?

І досі пам'ятаю неземне блаженство, коли врешті ліг у те ліжко. Коли м'які пружини податливо прогнулися піді мною, а простирадла ніжно обгорнули все тіло. Поклав поверх чистісінької ковдри забинтовану руку і поплив, поплив у запашний білий сон. І єдине, що будило мене серед того міцнющого сну, це грюкіт дверей. Мене щоразу так і підкидало: здавалось, що то вибухнув снаряд або міна.