А в бійця Кононенка шия, як паличка...
Та до обіду наш помкомвзводу ще сяк-так тримається. То читає статут, що його і так зна напам'ять, то гортає один і той же журнал, роздивляючись малюнки... Скільки помкомвзводу пам'ятаю, він роздивлявся один і той же
номер журналу, що його видавав наркомат оборони для молодших командирів. Тим же журналом прикривав своє обличчя, коли лягав задрімати після обіду, і тоді ми ходили тихо, як миші...
А після обіду терпець йому уривався: ну, не могла перенести людина, що ми не в строю! То брався перевіряти гвинтівки, в піраміду поставлені, і горе тому, на чиїй гвинтівці помічав хоч цяточку грязі І
— Боєць Васілішін, ко мнє!.. Єто што? — І тикав під носа приклад, де була ота цяточка.— Разобрать і почістіть!
Тобто, не просто витерти оту цяточку грязі, а розібрати всю гвинтівку та й почистити заново.
— Почістілі?.. Ану дайте сюда.— Візьме гвинтівку і обов'язково знайде на ній якусь пляму.— А єто што?.. Чістіть заново! ус
Я одного разу чотири рази підряд чистив гвинівку. До того дочистився, що коли зібрав, то якась од неї деталь, якась чортяча пружинка лишилася зайвою.
Або помітить на його погляд погано заправлене ліжко. Розкида постіль, накаже заслать усе заново.
— Заправіть і доложіть!
І годі надіятись, що за один раз все обійдеться. Най-мікроскопічніша зморщечка не уникне його погляду.-
— А єто што?..— І вся постіль летить на підлогу.— Заправіть і доложіть!
Або... Та хіба мало до чого можна присікатись за час, що лишився до відбою?
Отакий був наш помкомвзводу, такою була наша солдатська наука. Нас муштрували, перетворюючи на автоматів, здатних бездумно виконати будь-який, навіть най-безглуздіший наказ командира ("Пріказ командіра — закон"). Нас, повторюю, багато_чрму навчили, не устигли навчити лише ОДНОМУ-1 воювати._____ —-------
Майбутній бій з ворогом нам уявлявся отак.
По-пластунському ми висуваємося на вогневий рубіж, де нас терпляче жде ворог, а за нами, суворо пильнуючи, щоб ми повзли згідно статуту, ідуть молодці-командири.
— Льожа!.. По мішенях!.. (Пробачте, по ворогах). Заряжай! — лунає гучна команда.
Заряджаємо гвинтівки, старанно цілимося в непорушні постаті ворогів.
— Пєрвий взвод к стрельбе готовий!
— Второй взвод к стрельбе готовий!
— Третій взвод к стрельбе готовий!
6*
163
Лиш тоді лунає довгождана команда:
— Ро-ота, слушай мою команду!.. По мішенях (пробачте, по ворогах)... Залпом!.. Плі!..
Одночасний залп буквально змітає з лиця землі ворога.
— Прімкнуть штикі! — лунає наступна команда.
Поспіхом примикаєм багнети і по новій команді кидаємося в атаку. І ворог не витримує грізного блиску наших багнетів. Адже не даремно по казармах висять портрети Суворова з його крилатим висловом: "Пуля — дура, штик — молодец!"
А танки... А літаки...
Танка ми не бачили жодного разу. Командири лиш учили, як їх осліпляти, поціляючи з гвинтівок в оглядові щілини. Вцілив, і танк, осліплений, буде крутитись на місці, доки ти підбіжиш та й оглушиш гранатою (гранати ми теж бачили лише на учбових плакатах). Про літаки ж взагалі наші командири не згадували, літаки наче й не існували на світі. Найстрашнішою в нашій уяві була кавалерія: недаремно ж в статуті було написано, що десяток кіннотників запросто порубають сотню піхотинців. Коли ті запанікують. Тож нас і вчили на маршах шикуватися в каре, і коли лунала команда: "Кавалерія справа!" — "Кавалерія слева!" — передні лягали, задні на коліна ставали, а ще задні, вже стоячи, дружними залпами відбивали атаки ворожих кіннотників.
* * *
Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби), чи для блискавичного розгрому ворога там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п'ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.
Дехто починав уже ремствувати, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога "з малою кров'ю могутнім ударом". Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, завжди обривав:
— Разговорчікі!
Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені найпатріотичнішими почуттями.
Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: "Во-оздух!", ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в отих ледь видимих птахів.
Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло од пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши в небо новенький свій пістолет, довго дивився услід літакам, розчарований, що не збив жодного. Врешті схаменувся і подав команду припинити стрілянину.
Над полем враз запала тиша, а з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.
Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.
Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві-Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: "Воздух!", як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет.
Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами, ліктями, а довкола ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля переправи, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки в нас.