І тут мене тріснули чимось твердим по потилиці.
Якась незнайома бабуся. Свариться костуром (ним вона мене й пригостила), люто шипить:
— Картуза скинь, безбожнику!
І вже не тільки люди довкола — сама Божа Матір з осудом дивиться на мене.
Зриваю картуз, стою, втупивши очі в підлогу.
Більше до церкви татусь мене не водив...
Горло моє зажило ("Як на собаці!" — сказала б мамуся) і я з жалем розстався з татусевим ліжком, де паном вилежував цілісінькі дні. Знову походи до школи, знову уроки, знову повертаюсь додому голодний, як вовк, хоч татусь щоранку клав мені два грубезні шматки хліба, щедро змазані медом.
Отой мед і був причиною того, що я завжди повертався голодний.
Довгожданий дзвінок на велику перерву. Але ми не кидаємося стрімголов геть із класу, а дістаємо більші та менші пакунки, дбайливо приготовлені нашими батьками. Дістаю і я свій солодкий наїдок, та не встигаю його розгорнути, як мене одразу ж обступає гурт охочих поласувати медком.
— Дай попробувать! Дай!..— простягаються з усіх сторін руки. Спробуй не дати!
Найбільше діставалося моєму сусідові по парті: хлопцеві з такими товстими губами, що кожне слово він вимовляв приплямкуючи.
З'ївши мій мед, хлопці заходжувались коло власних сніданків. І жоден... чуєте, жоден!., не запропонує мені навіть крихти.
Я ж попросити соромився. Мені легше було б померти, ніж простягнути руку і вимовить: "Дай!" На все життя запам'ятав, як кілька років тому наважився попросити шматочок пиріжка. В одного хлопця, на ковзанці. Він стояв і відщипував кому більший шматок, кому менший ("Дай мені!.. Дай!.." — лунало довкола), і так мені захотілося скуштувати того пирога, так захотілось, що я нарешті не витримав:
— Дай і мені?
— Тобі? — витріщив очі той хлопець. І закричав: — Ге-е, син учительші, а просить! Син учительші, а просить!
— Ге! Ге! — підхопили догідливо хлопці.
Не ношу на них зла: майже всіх викосив голод тридцять третього року. Але оте: "Ге-е-е!" так засіло в мені, так запеклося, що я волів після того краще померти, ніж у когось щось попросити.
Не просив навіть у мого сусіда по парті, якому й перепадало найбільше од мого солодкого наїдку. Він же мені й одплатив одного разу чорною невдячністю.
Учителька наша була не просто чепурухою, а чепурухою маніакальною. Все на ній сяяло, а єдина кохтина була така запаморочливо біла, що й очі сліпила: вона її, мабуть, прала щовечора. Вона домагалася цього й од нас, тридцятьох поросят, які так і зирили залізти в грязюку. Кожна пляма на нашому одязі, кожна нечесана голова доводили її до істерики. Вона вела з нами нещадну війну за чистоту і кожного ранку, до класу заходячи, голосно командувала:
— Покладіть руки на парти!
Проходила поміж рядами і знову лунала команда:
— А тепер переверніть донизу долонями.
І горе тому, хто прийшов з брудними долонями чи чорними нігтями! Поруч із столом учительки, розвернута лицем до класу, стояла ще одна парта, тож власник брудних нігтів чи рук урочисто відводився за ту парту та й сидів до кінця уроків, поклавши поперед себе руки.
Ви пробували посидіти отак на виду всього класу? Спробуйте!
Щопонеділка ж у нас відбувалося генеральне обстеження на блощиці та воші. Ми розстібували комірці сорочок та кохтин й оглядали ретельно сусід сусіда. І хоч нечисть та не знайшлася жодного разу, учителька була переконана, що воші в нас таки є, тільки дуже спритно ховаються.
Тож щопонеділка лунала одна й та ж команда:
— Діти, розстебніть свої комірці!
Пролунала вона й того лихого для мене ранку. Я безтурботно підставив губатому своєму сусідові комірець сорочини й одразу ж почув його радісний крик:
— А в Дімарова воші!
Мені здалося, що й стеля звалилась на голову.
Сидів потім за ганебною партою, нещасний, заплаканий, сидів обличчям до класу і весь час здавалося, що всі на мене тільки й дивляться, про мене тільки й говорять. А тут іще шия та спина стали нестерпно свербіти — вогнем ходило по шкірі!.. А я не смів навіть руку одірвати од парти, щоб почухатись. І здавалося, що по всьому мені повзають воші.
Тож коли пролунав дзвінок, я кулею вилетів надвір. Мусив вчинить щось таке, щоб не тільки мій клас, а вся школа забула про мою ганьбу.
Гасав двором, як шалений, штовхався і кидався снігом, роздавав і сам діставав запотиличники, зривав з голів шапки, а коли вийшов на наш галас директор, я вмудрився заліпити в нього грудкою снігу.
І досі бачу, як та грудомаха гранатою вибухнула на піджакові директора.
Галас ущух, як обрізаний, залягла налякана тиша. Директор якийсь час стояв непорушно, з трудом переварюючи те, що сталося, а між мною та ним уже утворився коридор, так що годі було сховатися за чиюсь спину. Директор врешті отямився, поманив мене пальцем...
Так до записки учительки, адресованої татусеві, додалася ще й записка директора: татуся викликали на розмову до школи.
Ті дві записки ворушилися в моїй кишені, наче живі. Сидячи за отією партою, я про них тільки й думав. Мені уже й жить не хотілося, не те що слухати вчительку. І коли б сталося чудо та розверзлася земля, вся школа провалилася в прірву, то єдиний, хто цьому зрадів би, був би Толя Дімаров.
Чуда не сталось. Натомість настав останній урок, що його вела вже не вчителька, а піонервожата (нас гамузом прийняли в піонери). Вона була дуже юна і дуже красива, з розкішною червоною краваткою довкола ніжної шиї.
— А ти чого тут сидиш? — спитала вона з порога.
— У нього воші! — закричав дружно клас. Піонервожата подивилась на мене ясними очима (хто
виміря муку мою?) і сказала:
— Сідай на своє місце.
А потім звернулася вже до всього класу:
— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?
Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку,— кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.