Прожити й розповісти

Сторінка 196 з 209

Дімаров Анатолій

Виходить Оля і декламує графоманського вірша про партію.

Учителька сяє, а наш поет зблимує очима так, наче його мазонули чимось мокрим по пиці.

— А тепер ти, Вітю.

Ще більш графоманський вірш — це вже про Леніна. Ох і попознущався ж я з нього, повертаючись із школи!..

III

Працювала в нашому видавництві Оля Мужицька, дочка першого секретаря Полтавського обкому партії. Ніскільки не схожа на розбещених дітей партійної еліти: скромна, працьовита, вона тягнула редакційного воза нарівні з усіма, я не помічав у ній жодної спроби виділитись з-поміж нашого згуртованого, досить-таки демократичного колективу.

Якось вона попросилася з'їздити на тиждень в Полтаву — захворіла мати. Був кінець літа, в розпалі — полювання на пернату дичину, в мене жижки трусилися — постріляти з рушниці. Домовився з Мушкетиком махонути у вихідні на Полісся, уже й набої були споряджені, і рушницю щовечора діставав із чохла та прикладав до плеча, цілячись у вікно, не було тільки машини. А в Юри новісінька щойно придбана "Волга", то як її не обкатати! Я йому телефонував майже щовечора, квапив і лаявся, що всіх качок перестріляють, доки начухаємось, та Мушкетик все монався й монався, здаючи в набір черговий номер журналу. Наче не могли обійтися без нього.

Аж тут Оля Мужицька з проханням відпустити додому.

Я вже знав, що в кожній області є заповідники, куди рядовому мисливцеві — зась! Конфіскують рушницю, ще й по потилиці надають. Там дичини аж кишить, качки самі сідають на мушку. Тож не могло того бути, щоб такої райської місцини не було й на Полтавщині, де боліт та річок не перерахувати, а Олин же батько — секретар обкому, хазяїн області, як тоді модно було казати.

— Гаразд, одпущу. Тільки з однією умовою.

— З якою, Анатолію Андрійовичу?

— Якщо умовите тата, щоб він дав команду пустити в свій заповідник. Хочеться хоч раз пополювати по-людському.

— Та, Анатолію Андрійовичу, з усієї Полтавщини позганяють качок! — пообіцяла гаряче Оля.— Не тільки качки — єгері вам на мушку сідатимуть!

Бач, їздила з татком на полювання! Ну, тим краще для мене.

І ось ми утрьох: я, Юра Мушкетик і мій друг Юрко Юреч-ко їдемо на полювання. Не на якомусь там драндулеті задрипаному, а новісінькою "Волгою", та ще й чорного кольору. Найпрестижнішою на той час машиною. Юрко — за рулем, я — поруч, Юречко — позаду. Він у формі полковника: працював у військовій газеті. їдемо на Лубни, де нас, при в'їзді в місто, зустрічатиме своєю машиною перший секретар райкому партії. Полювання, як передала Оля, повернувшись до Києва, буде на найвищому рівні.

— Отже, так,— каже Мушкетик,— поділимо ролі. Я — шофер, ти — міністр, а ти,— кивок головою назад,— ад'ютант. У них і щелепи поодвисають, як побачать ад'ютанта у формі полковника.

1 — як у воду дивився!

Перший зустрів нас перед Лубнами. Гаряче поручкався зі мною, подав руку і "ад'ютантові", а "шоферові" ледь головою кивнув.

— Заїдемо по дорозі в райком.

Заїхали. Запросив мене й "ад'ютанта" до свого кабінету, "шофер" же лишився в машині. Там висіла на всю стіну мапа району і перший, водячи по ній пальцем, почав доповідати, де урожай уже зібрано, а де ще збирають.

— Надіюся, що будемо перші в області. Комуністи району не підкачають... Ну, а тепер, може, з дороги підзакусимо?

Я сказав, що ми не голодні, дякуємо. Боявся, що як підемо закушувати, то й на полювання не попадемо.

— Тоді не будемо гаяти часу. Поїхали. Там, до речі, юшка вже, мабуть, готова.

їхали з годину, якщо не більше. Спустилися з високого урвища і перед очима відкрилось — ні в казці сказати, ні пером описати!

"Є на Полтавщині куточки,— писатиму я пізніше в заспіві до "сільських історій",— де природа наче втомлюється од безконечного степу та й каже сама собі: "Годі"! І тоді перед очима виростають то гай, то ріденький перелісок, а то й справжній лісище, з такими могутніми стовбурами, яких не знайти в найславетніших пущах. Щойно ви смажилися в морі світла і спеки, а тут ураз потрапляєте в прохолоду й тінь, і ваш натомлений зір спочиває в зелених сутінках, і ви вдихаєте з насолодою запах прілого листя, папороті, грибів і ще чогось, таємничого і трохи тривожного, чим завжди незримо віє в лісі.

Є, повторюю, отакі на Полтавщині куточки, що розкидані зрідка зеленими перлинами по безкраїх степах,— та немає місця чарівнішого, аніж захід Полтавщини, її Придніпров'я, де протікає хоча й неширока, але повновода й глибока Сула. Живлять її невеликі й більші притоки, оті всі джерельця, струмки і струмочки, де вода до щему прозора та чиста, а кожна водорость пригладжена ніжно і старанно, де бережки аж пружинять од густої трави, що навіть у серпневу спеку не втрачає свого смарагдового полиску. Ті струмочки течуть та й течуть, лагідно й весело, непомітно набираючись сил,— ось уже їх і не переступиш, ось уже й підняли вони першого човна, підняли, загойдали та й понесли донизу, у верболози й очерети, що поступово витісняють трави. Ще кілометр... ще два... ще десять кілометрів — і це вже не струмок, не річечка навіть, а справжня притока — той же Удай, Сліпорід або Оржиця — і тут уже починається неосяжне царство води: рукавів, проток, єриків, заплав, боліт, озер та озерищ, де викохуються в'язі та лящі, одсипаються карасі, лини та в'юни, а щоб вони не запливали жирком, то й чатують на них прямі, як мечі, і безжальні щуки-розбійниці; рибу ж дрібнішу: красноперку, устірку чи там плотву — пасе свій вовк — чорний окунь-горбун. Оті всі притоки впадають у Сулу, річку чисту й незамулену досі, яка й несе свої води в Дніпро, посеред долини такої широкої, що іноді ледь мріють горби, унизані селами. І коли стати на одному з тих горбів та подивитись донизу, то дух заб'є од тієї краси: од усіх тих озер та річок, від зеленого очеретяного буйства, яке затопило безмежну долину, даючи надійний схов і притулок усьому Живому..."

В отакий райський куточок спустилися ми з того високого урвища,— в невелике село, а скорш, мабуть, хутір, з єдиною вулицею, що стікала прямісінько в озеро, за яким живим сріблом переливалась Сула.

Спустились та й завернули до широкого двору, ледь не перекинувши величезний казан, що висів нгід багаттям. У ньому булькотало й кипіло, спливали отакенні рибини, над ними чаклував якийсь чолов'яга, розмахуючи черпаком, як булавою, збираючи риб'яче військо до казана. Дух ішов — мертвий оближеться!