І потім, коли ми прилетіли нарешті в Бориспіль, Вітюня, оберігаючи унітаз, не сів разом з усіма в поданий автобус — подався на стоянку таксі.
Щербицький його мостив на голову нашої Спілки — замість Загребельного, який не вписався в систему. Мало того, що частенько дозволяв собі вести себе незалежно, та ще й написав "Південний комфорт" — роман, що поставив на вуха всю прокуратуру Союзу. Повний сарказму на адресу керівної еліти, що давно розкошувала в комунізмі серед оголених сіл і міст, де в магазинах були лише порожні полиці та довжелезні черги будівників комунізму, що душилися за кіло ковбаси чи півкіло масла. Першими зняли галас прокурори, ці стражі закону, що не так його охороняли, як топтались по ньому,— вони організували навіть читацьку конференцію в Москві, хоч роман ще й не був перекладений на "общепонятный", а вони самі не могли вчитати жодного українського слова. На дивовижну ту конференцію злетілося гайвороння з усіх кінців неосяжної, щоб винести вирок: "Пресечь!". Тобто спалити роман, бажано разом із автором. "Нарешті й Москва заговорила українською мовою,— сміялися в Спілці письменників,— Загребельний примусив". Тож Павла мали знімати з голови, а на його місце коронувати Вітюню.
А Вітюня взяв та з Києва й зникнув. Не попрощавшись навіть із своїм "благодетелем". "По заграницах набрался, стервец!" — обурювалися в цека партії України. Тихенько обурювались, упівголоса, майже на вушко Вітюніному папі Щербицькому, бо Вітюня рвонув цього разу не в Сполучені Штати Америки (ще рано, рано туди!), а до Москви, до престольної, де й очолив журнал, що дихав на ладан: Горбачову потрібен був рупор для перебудови. І не помилився у Вітюні Михайло Сергійович: невдовзі журнал цей став найпопу-лярнішим та найзлободеннішим, я сам полював за кожним свіжим номером, Вітюня таки проявив себе геніальним редактором, головний ідеолог того часу Яковлев у ньому "души не чаял". Та коли перебудова стала пробуксовувати і під Горбачовим трон захитався, Вітюня помахав йому ручкою з літака, що взяв курс на Америку, і вже там, у Америці, в Сполучених Штатах, що їх стільки років проклинав і обпльовував, де, клявся-божився, нормальна людина почина задихатися, і дня не проживши, уже там, в заокеанні отому, звив собі тепле кубельце та й плює тепер у наш уже бік, особливо в бік України, де народився і виріс, де похований прах його пращурів. Тріпочучи відмитими од бруду блакитними крильцями. А спитати в нього:
— Хто був довіреною особою Щербицького під час обрання цього душителя України до Верховної Ради Союзу? Отакий він, шестидесятник Вітюня!
А в потилицю йому дихає майже двійник, щоправда, не в Америці: не спромігся, не встиг. Це його вивів у своїй повісті Роман Іваничук під красномовною назвою "Ренегат".
Тож цей не мотонув до Америки: зрадивши друзів та однодумців (а чи були в нього взагалі однодумці?), оголосив себе на весь Радянський Союз полтавською галушкою та й проголосував, як галушці й належалось, за збереження Російської імперії, а отже — проти самостійної України. Це ще в роки горбачовської перебудови, коли він без мила вхитрився влізти в сім'ю генсека, стати там своїм "человеком", нерозлучним другом Раїси Максимівни. Знала б Раїса Максимівна, як віддячить їм за хліб-сіль цей відданий друг, коли Єльцин повалив Горбачова і наш герой змушений був повернутись до Києва. Яку він книжечку спік, оголосивши її чоловіка, якому у свій час замалим не черевики облизував, поріддям диявола. Нечистою силою. Забувши українську приказку, що з чортом поведешся, од чорта й наберешся.
А нині — куди ж йому, бідоласі, подітись, коли всі друзі вчорашні одвернулись од нього презирливо... Нині ж "правит бал" з комуністами, що піднялись, як чортополох на гнойо-вищі, та й цуплять нещасну мою Україну в ведмежі обійми "единой и неделимой"...
Ну, а цей чолов'яга для мене зовсім незбагненний. Великий поет, патріот України, але як людина — не доведи і помилуй! Ріж поли й тікай!
Ось лишень один епізод.
Тисяча дев'ятсот вісімдесят шостий рік. Вибух Чорнобильської атомної станції. Атомна хмара накрила всю Україну. Та й не тільки Вкраїну. Ганебна, нелюдська поведінка партійних вождів, що звикли ховати правду від усього світу, а насамперед — од власного народу. Солов'ями заливаються московські газети, твердячи, що жодної небезпеки немає. Мимо урядової трибуни, на першотравневому святі, в хмарах радіоактивного пилу женуть нещасних дітей, і повія з Верховної Ради робить їм ручкою, мило всміхаючись. А на черговому з'їзді письменників України виходить на трибуну Іван Драч і б'є на сполох: "Атомна блискавиця вразила генетичний код України!" І намагається догукатись до совісті тих, хто давно вже позбувся буржуазної цієї химери. В тім числі й до повії, яка й тут, в урядовій ложі, мило всміхається.
Другий день з'їзду. Я йду до Верховної Ради, де відбувається з'їзд,— несу текст свого виступу. Не про атомний вибух, я ще як слід не усвідомив страшної загрози, що нависла над нашими головами. Мені пече інше. Атмосфера підлабузництва, культу особи, що процвітає у Спілці.
І тут мене наздоганяє поет. Бере попід руку і починає обурюватись поведінкою Гончара. І публікою, яка його оточує. Або, точніше, якою він себе оточив. Що ми вже стали посміховищем в очах інших письменників. Насамперед москвичів...
— Нащо ти мені оце кажеш? — обірвав я його.— Он на з'їзді трибуна, виходь і виливай усе, що на душі.
Гаразд. Сидимо в президії: поет, його зброєносець, що й на крок не одходить од нього, я, а попереду — Олесь Теренті-йович Гончар. Мені надають слово, і я хочу навести його в оцих спогадах, щоб хоч частково передати ту атмосферу, в якій ми жили і творили.
Ось скорочений варіант мого виступу:
"Шановні товариші!
У своїй доповіді на минулих звітно-виборних зборах партійної організації київських письменників Борис Олійник сказав таке. Що ми, мовляв, говоримо про те, що в нас є підстави заздрити письменникам Росії. Напишіть такий же гострий, правдивий проблемний твір, і він без зволікань буде опублікований.
Чи відповідає оптимістичне це твердження дійсності? Чи й справді ми безпричинно посилаємося на кращу долю письменників Росії?