— Бандєровци проклятие!
Найбільшою бандерівкою в його очах була перший секретар райкому партії, схожа на сучасну Вітренчиху, яка намагається всіх підім'яти під себе. Вони конфліктували майже щодня, аж поки одного разу Георгій, втративши останній терпець, одматюкав її привселюдно, ще й обізвав курвою, за що й був відправлений на "заслужений відпочинок". Але це сталося набагато пізніше, вже за Брежнєва, а поки що Георгій тягне колгоспний хомут та заїжджає до нас одводити душу.
— Здоров, бандєровєц! — вітався з порога.
— Привіт, власовець! — відповідав я йому.
Якось за святковим столом моя наївна, як капустина, дружина поцікавилась:
— А як у вас там кукурудза вродила? — Микита саме повернувся із США і заходився впроваджувати кукурудзу аж до Північного полюса включно.
Георгій замалим не вдавився котлетою. Виплюнув на тарілку, сердито глянув на Дусю:
— Все такая, Дуся! Вот такая! — Та й відміряв по лікоть на своїй товстелезній руці розмір "качанистої", що густо родила на шпальтах радянської преси.
Віддали і ми данину тій "качанистій". По завданню цека партії відрядили письменника Віталія Петльованого в село, він невдовзі привіз великого нариса, і ми його спішно видали під красномовною назвою: "Посторонися, Америко!" Так що й ми доклали рук до того, що невдовзі масні чорноземи, де зроду-віку родила найкраща в світі пшениця, були відведені під кукурудзу, і в магазинах позникав білий хліб: видавався тільки для діабетиків. Але й діабетикам не вистачало, наче наш народ винахідливий на те тільки й ждав, щоб поголовно захворіти на важку цю хворобу.
А згодом з усіх магазинів, як по команді, щезло і масло: щоб звітувати перед райкомами, що вони таки наздоганяють Америку, голови колгоспів кинулися в міста втридорога скуповувати масло... Тоннами, машинами вивозили з баз, щоб потім те ж масло державі і здати, підвищуючи надої молока від кожної Лиски до рівнів прямо-таки астрономічних: роззявляйте роти не тільки америки, але й Голландії!
Бувало таке, що голови сусідніх колгоспів домовлялися потай, і перед кожною комісією переганяли один одному недостатню кількість худоби: гурти корів, свиней, телят мандрували щоночі з одного колгоспу до другого, всесоюзна туфта, розбухаючи по дорозі до небачених розмірів, котилася знизу доверху, до кабінетів кремлівських мрійників, а вже звідти, зверху донизу, щедрим дощем сипалися ордени та медалі аж до Героїв Соціалістичної Праці включно. А простий люд проклинав ні в чому невинну Америку, що сном-духом не відала, яким робом ми її наздоганяємо, проклинав і складав такі ось частівки:
Ветер, ветер, ты могуч, Ты летаешь выше туч, Ты выходишь на орбиту,— Забери с собой Никиту! Этот старый педераст За.......рабочий класс!
Не хочу так уже беззастережно, вслід за анонімним автором цієї частівки, проклинати Хрущова. Ніхто не відніма у нього двадцятого з'їзду, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна (переказують, що під час тієї промови сталініс-ти — а їх була більшість — втрачали свідомість)... А відлига, що потім настала!.. А отой поділ всієї країни на окремі промислово-сільськогосподарські зони, що мали функціонувати абсолютно самостійно! Чи котилися б ми так сьогодні у прірву, обриваючи зв'язки, коли б той поділ вдалося довести до кінця?
Але, як люблять говорити промовці... Але на карб йому буде поставлена і ота кукурудза, що стала в нашій країні справжньою Божою карою, і затіяна естафета з Америкою, а для нещасної моєї України ще й вказівка навчати дітей тією мовою, яку вибирають батьки,— жоден валуєвський указ не зробив стільки для масового знищення українських шкіл та поголовної русифікації, як оця вказівка Хрущова. Особливо, коли до влади на Україні дорвався зрусифікований полячок Щербицький, а йому на підмогу прийшов суслів-ський перевертень Маланчук,— все партійне чиновництво одразу ж зацвенькало "общепонятной", а манкурство набуло рангу державної політики.
А Чорнобиль! Ота атомна блискавка, що, за влучним висловом Івана Драча, поцілила в генетичний код України.
Коли Москва затіяла будівництво Чорнобильської станції... (Саме Москва — Україна, як типова колонія, не сміла й писнути...) Коли Москва затіяла пекельне це будівництво — в самому центрі України, на витоках Дніпра, в басейні якого проживає половина мого народу, українські вчені забили на сполох. Але хто б їх послухав, коли сам президент всесоюзної Академії наук Александров сказав, що нічний горщик і то небезпечніший, аніж атомна станція.
Посадити б старого йолопа на той атомний горщик, коли він вибухнув на весь світ!
До цієї пекучої теми, що ятриться невигойною раною, доведеться ще не раз повертатися, вона нависатиме над багатьма поколіннями мого народу раковою пухлиною, розкинувши метастази на сотні кілометрів...
Натомість я хочу закінчити публіцистичний цей відступ згадкою про зустріч Хрущова з творчою інтелігенцією, після якої припинилася гра в будь-яку гласність, наглухо перекрилися шлюзи для щонайменшої вільної думки. Цензура, яка була трохи притихла в роки відлиги, почала лютувати з новою силою — видавництва трусило, як у лихоманці. Та ще й якщо раніше редактор брав автора і вони вдвох ішли воювати до цензора, заперечуючи особливо безглузді зауваження, і часом вдавалося дещо й порятувати, то тепер грізний цей орган наче пішов у підпілля, його наче й не існувало, недарма ж Микита оголосив на весь світ, що в Радянському Союзі цензури немає, і нещасний редактор змушений був усі зауваження цензора висловлювати як власні, воюючи і з автором, і з власною совістю. Ми й далі продовжували продукувати в основному сірятину , яка завжди крокувала в ногу з закликами партії й уряду, навіть маститі наші письменники починали гнати явну халтуру, видаючи на-гора товстелезні бамбели, розраховані на солідні гонорари. Не кажу вже про Вадима Собка, безграмотну писанину якого редакторам доводилося переписувати наново, чи про Івана Ле, який завжди вимагав, щоб йому платили по найвищій ставці. Якось, коли Ле довідався, що за посмертне видання Яновського заплатили більше, аніж йому, то у видавництві і стіни трусилися:
— Я на нього ще в тридцять сьомому році писав!