— Читав... Читав і плювався!.. І хто тебе, падлюко, тягнув за язика: нещасних націоналістів оббріхувати?.. Хто?.. Писало б, якщо уже так припекло, про свиноферми й доярок...
Коли ліфт зупинився, Малиновська кулею вилетіла поперед нас на четвертому. І чомусь побігла по сходинах не вгору — до низу.
Я реготав до сліз, Анатолій же Ілліч, спересердя не попа-даючи ключем у шпарку замка, продовжував лаятись:
— Хоч на вулицю не виходь: обов'язково в якусь пакость уступиш!
Таких епізодів можна було б навести безліч. Але щоб не набридати читачеві, обмежуся ще двома.
Якось я прочитав у московській "Правде" підвальну статтю — бруднющий пасквіль на західноукраїнську інтелігенцію, звинувачення її в усіх смертних гріхах, аж до націоналізму включно. Автором її був Дрозд, тезко нашого Дрозда, одного з най бл иск у чі ш и х шестидесятників, талановитими творами якого ми з Анатолієм Іллічем буквально зачитувались, а я мав неодноразову насолоду ще й рецензувати такі його романи, як "Вовкулака" чи "Спектакль". Та мало того, що автор тієї падлючної статті мав прізвище нашого Володі Дрозда, він ще й носив його ім'я: був теж Володимиром.
Ну, як не скористатись нагодою розіграти Анатолія Ілліча!
Була десь одинадцята вечора, коли я заніс йому газету:
— Ось почитай, що цей Дрозд написав!
— Що, в "Правде"! — аж підскочив Анатолій Ілліч.— І він до цієї паскудної газети поповз? — Нещодавно ми читали велику статтю Бориса Олійника, надруковану в "Правде", читали й обурювались.— Залиш, почитаю.
Я потім лише міг уявити, як Анатолій Ілліч, прочитавши опівночі статтю, зірвав з апарата рурку і став розлючено набирати номер телефону Володимира Дрозда. Як примусив Ірину Жиленко підняти свого чоловіка, який уже спав, сном-духом не відаючи, які блискавиці збиралися над його головою. І як потім Володя, нічого зі сну не тямлячи, намагався утримати розпечену рурку.
— Та хто це говорить?
— Костенко говорить!!!
Бідолашний, незагартований щоденним спілкуванням з Анатолієм Іллічем Володя! Коли б він тільки знав, як мені діставалося раз по раз од нещасного цього чоловіка.
— Що ти оце написав? Що написав? Залиш це собкам та дмитеркам! — Та й жбурляв розгнівано повістину, щойно мною написану. Всю в знаках оклику та уїдливих репліках. Нагадував сердитого дятла, який замість смачної поживи натрапив на таку пакость, що її гидко й до дзьоба узяти.
Місяць сердивсь на мене, коли я, одержуючи Шевченківську премію, на радощах бовкнув, що дякую партії й урядові:
— Ти лакей чи письменник? Знайшов, кому дякувати!.. Я вже не радий був і премії за ідіотську ту фразу.
Коли ж йому щось у моїй писанині подобалось, він казав якось аж здивовано:
— Ти диви, і з тебе ще люди будуть!
Якось ми були вдвох на полюванні. Одстрілявшись, зо-
{іюємо коло багаття. До нас підсіло троє місцевих мисливців, з села, що по той бік заплави. Усі як дуби. "О земле, велетнів роди!" — згадався одразу ж Тичина. Привіталися, дістали пляшку самогону і такий кусень сала, наче закололи мамонта, а не кабана.
Чарка по чарці, слово по слову — розговорилися. Дядьки усе скаржилися на голову колгоспу. Що жить не дає, лютує гірше Гітлера. Та ще й котяра, якого світ не родив. Настругав байстрюків — півсела.
Анатолій Ілліч їх слухав, слухав, а тоді й не витримав:
— Все ясно, дядьки. А тепер я вас спитаю. Що б ви робили, аби я прийшов до вас серед ночі та й став намовляти взяти сокири і зарубати голову? Порубати на шмаття, щоб і сліду на землі не лишилося!.. Що б ви зробили?.. Гляди, зв'язали б та й одтарабанили в міліцію?
— А таки зв'язали б,— полізли дядьки до потилиць.
— Отож так вам і треба! На інше ви й не заслуговуєте. Рабами були, рабами й подохнете!..
Оця розмова при багатті вечірньому дала несподівані наслідки. Через двадцять літ, коли Костенка не було вже на світі. В тому ж селі, вже до іншого голови, прийшли серед ночі дядьки:
— Як не одумаєшся — зарубаємо і вкинемо в річку!
— Я міліцію гукну!
— І міліція буде плавати в річці.
Голова, переповідають, став тихшим води, нижчим трави.
З отаким чоловіком звела мене доля в Будинку творчості.
Потім ми стали сусідами: поселилися поруч на Суворова, три. Його кухня відгороджена тоненькою стінкою від мого кабінету, ще й спільна лоджія, перегороджена диктою. Скільки він пополазив через перила, ризикуючи звалитись з четвертого поверху, щоб потрапити до себе в квартиру! Поставив якийсь особливий замок, що замикав намертво двері не так од злодіїв, як од хазяїна.
— Та зміни ти той проклятий замок, бо ще вб'єшся! — казав я, пильнуючи, щоб він не зірвався.
Не міняв:
— Мушу ж я цю падлюку навчити замикатись по-людському!
Писав прекрасні розвідки: про Лесю Українку, про Тараса Шевченка, кілька разів підряд вирушав у мандри в степи Приуралля, де відбував солдатчину наш великий поет, виступав із доповідями, після яких вибухав обов'язковий скандал, що докочувався аж до верхів; вів постійну війну з редакторам^ й цензурою,— енергія цього чоловіка здавалась невичерпною. А по обіді, та й по вечері, товкся, як Марко по пеклі, на кухні. То включав на повну потужність радіоприймач, слухаючи "Свободу" чи "Голос Америки" (річ на той час абсолютно підсудна), то вів палкі суперечки з черговим відвідувачем, я терпів-терпів, а потім починав гатити кулаком у стіну, вимагаючи спокою й тиші. Діяло, але не надовго.
Тоді я дістав довжелезного дрюка, прилаштував до нього червону шматину (Анатолій Ілліч червоного кольору терпіти не міг) та й став розмахувати тим імпровізованим прапором, цілячи йому у вікно.
А то одного разу, вислухавши гнівні тиради Тамари Іванівни, дружини Костенка, яка пуштрила свого чоловіка за те, що той де не ступить, там і наслідить ("Забери цю жахливу ганчірку геть з кухні!" — "Та заберу, заберу")... Тамара Іванівна вилизувала кожен закуток, все в її квартирі аж сяяло... Діждавшись, коли вони пішли до кімнати допаюватися, я перебрався швиденько на їхню частину веранди та й підібрав ту ганчірку, з якої мастило аж капало (Анатолій Ілліч возився саме з мотором од човна). Підняв та й поклав у кухні на стіл, за яким вони обідал и-сні дал и.
Анатолій Ілліч довго твердив по тому, що тут не обійшлося без нечистої сили: