Я мимоволі оглянувся на прожиті роки, які безслідно зникли у безвісті, на все, досі мною написане. Не те... Не те... І хоч було кілька задумів, якими я жив останні роки, працюючи ще над "Ідолом", хоч виношувалося кілька безпрограшних тем, що давали мені змогу писати більш-менш правдиво, переступаючи обережненько через соцреалістичні канони, так переступаючи, щоб ніхто цього не помітив, хоч я б ці романи написав легко й швидко і вони знайшли б масового свого читача, як "Його сім'я" чи "Ідол", я нутром відчував, що це все буде повтором. Звичайнісіньким топтанням на місці.
Мене підсвідомо тягнуло на простір. З кімнати, з квартири, із кухні, з сімейного кубельця, де в основному розгорталася дія двох досі мною написаних романів. У мені все дужче й дужче бринів докір Світличного, кинутий зі шпальт "Літературної України", що Дімаров уникає соціальних полотен, і хоча добра душа Загребельний заперечив йому в репліці "Дві краплі смутку", я все ж відчував слушність того зауваження. А разом з тим, мене все більше мучили сумніви: чи зможу? Чи справлюся? Чи не спіткнуся? Чи зумію по-новому глянути на сто разів описане, давно уже пройдене: знайти свою стежку серед втоптаних доріг?
І під час отих болісних роздумів, вагань, безсонних ночей, коли не хотілося й жити на світі,— лишалося тільки заволати до Бога: "Господи, нащо ти мене так покарав, зробивши письменником?!" — під час терзань, сумнівів, розчарувань в моїй підсвідомості, з глибин, що сягали не тільки прожитого мною аж до моєї появи на світ, а далі й далі, крізь роки і роки, до того далекого пращура, од якого й пішов весь мій рід,— стала спливати поступово тема. Всеоб'ємна, єдина, яка народилася разом зі мною, дозрівала в мені, сліпому й глухому, всі оці сорок років і лише нині стала прокльовуватись.
Це мало бути полотно просто-таки неосяжне, багато томів, витоки якого губилися в минулому столітті та й сягали аж наших днів. Десятки, сотні людських доль, переплетених в отой жагучий клубок, що носить назву — "Життя".
"Шляхами життя".
Ця назва спливла в мені разом із темою. І повела за собою.
"Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж..."
Прообраз моєї великомучениці матері, яка буде тепер поруч зі мною не тільки в житті, а й на сторінках задуманого мною багатотомника: історія її страдницького життя, пожбуреного на нещадні жорна революції.
"Хто б міг подумати..."
Я став ходити в архів. З дня у день, після роботи, довгі години висиджуючи над пожовклими підшивками газет, що пахли тліном і цвіллю, вивуджував усе, що могло мені знадобитися. І коли добрався до газет, які видавалися в роки воєнного комунізму на Україні, коли перегорнув пропахлі порохом, димом і класовою ненавистю запечені кров'ю сторінки, мені по-справжньому стало моторошно.
Роки воєнного комунізму, проголошеного більшовиками. Полтавська губернська газета (тоді були ще губернії). Ви-друкована на такому цупкому папері, що ним впору загор-■іать оселедці. Десятки, сотні прізвищ під лиховісним заго-ловком-"шапкою": "РОЗСТРІЛЯНІ ТВЕРДОЗДАТНИКИ".
З номера в номер. З дня в день. З місяця в місяць.
Розстріляні... Розстріляні... Розстріляні...
І під кожним отим списком кривавим — одне й те ж прі-шище.
Коротке, як постріл.
Ляндер.
Людини, яка посилала на смерть нещасних отих хліборобів.
Безжально. Нещадно. З садистською ненавистю.
Так Соломон Ляндер, тепер начальник ГПУ Хороль-ського повіту, а не цілої Полтавської губернії, ввійшов у мій роман.
Так появилося кілька абзаців, у яких я досліджував витоки ненависті, що налила мого героя.
І через десятиліття — абзац Еренбурга, наведений мною на початку цього розділу.
Цікаво, з якого це часу наведення історичних фактів стало проявом расизму, антисемітизму?
Для чого євреї брали в оренду церкви (а таки брали в оренду!). Для того, щоб мати з того зиск, чи для того, щоб причащати віруючих проскурами, поїти їх церковним вином?
А шинкарями ставали для чого? Щоб проводити антиалкогольні кампанії серед тубільного населення?
Колонізатори, як і ті, хто їм слугував, в усі часи лишалися колонізаторами і завойовували чужі землі не для того, щоб надавати місцевим жителям гуманітарну допомогу. Хоч у наші вже дні можна було прочитати й таке. Коли Росія вела агресивну війну проти Чечні.
То що я, все те виссав з брудного антисемітського пальця?
Отак би я думав в ті шістдесяті, коли б прочитав Еренбурга. Я б не соромився свого екскурсу, а ще більше ним гордився: що навіть сам Еренбург змушений вступати зі мною в дискусію!
Гордився б. І нікуди від цього не дітися.
Мене, наприклад, на початку війни щиро обурювало, що всі євреї масово втікають на схід, подалі від гітлерівських орд, які наступали навально. Я не задумувався над тим, а чи не втікали б отак українці, росіяни, білоруси, коли б фашисти несли їм масове, до ноги, винищення. Не за опір. Тільки за те, що вони мали нещастя народитися українцями, росіянами, білорусами.
Пізніше мені не подобалося те, що євреї дружні, як ніхто інший, що кидаються допомогти один одному в біді, що один одного захищають. Я обзивав їх сіоністами (не без лукавої намови тогочасної офіційної преси), жодного разу не поставивши перед своїм зашореним зором такого простого, такого чисто людського питання: а що б робив ти, ти особисто, коли б тебе і всіх твоїх братів по крові правдами й неправдами виживали з роботи, а твоїм дітям в багатьох випадках була б перекрита дорога до вищої освіти?
Ця гірка істина прийшла до мене набагато пізніше, коли я сам не один рік походив у "чорному тілі" ("Хай тепер Діма-
ров походить у чорному тілі!" — вирік тогочасний функціонер із цека).
Вихований радянською школою ("Моя батьківщина — не предків ряди, розвішані гордо по стінах...— декламували ми тоді відомого вірша.— Моя батьківщина — це Леніна клич, це Сталіна голос"). І ще один вірш того ж поета... Ба, навіть не вірш, а ціла ода, складена на честь масового розстрілу українських кобзарів у тридцятих роках славними органами НКВС:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда. Догравай, юродивий,
спотворену гру! Вірую — не кобзою, Вірую — не лірою, Вірую полум'ям