А Григорій Тютюнник в той час трудився над другою книгою "Виру" і коли приїхав у Київ та ми пішли на схили Дніпра, поділився зі мною закінченням третьої частини трилогії: Тимко, повернувшись додому з війни інвалідом (без руки, без ноги), не застав нікого з рідних живими. Всіх вигубила проклята війна, навіть Орисю забрала, уцілів лише його батько, а точніше — вітчим, з яким він ворогував всеньке життя. І от двоє чужих один одному людей, непотрібних нікому в світі, живуть в одній хаті, не знаючи до ладу, навіщо вони й живуть.
— Пиши, Грицю, пиши! — вражений цим епізодом, умовляв я його. А він глухо мовив:
— Як Бог дасть іще кілька років, то — напишу...
Не дав. Поскупився. Невдовзі мене покликав Сашко Дя-ченко і приголомшив звісткою: помер Тютюнник. Я другого ж дня виїхав до Львова, і в дорозі мене мучила думка: встиг Гриць закінчити другу книгу чи не встиг і чому доля буває такою жорстокою — обірвала життя, потрібне всій Україні. Прямо з вокзалу пішов на квартиру Тютюнника (він встиг перебратись до Львова) і Олена Федотівна, його Богом дана дружина, провела мене в осиротілий кабінет: тільки великий портрет, обв'язаний чорною стрічкою, зустрів мене пильним поглядом Гриця... "Добридень, Грицю! Ось як довелося стрітись з тобою..." А Олена Федотівна підвела мене до письмового столу, показала на товсту папку із рукописом, з болем промовила:
— Це вам, Анатолію Андрійовичу... Хотів одіслать, та не встиг.
"Вир". Друга книга. Дописана до останнього речення.
Позапланово видали ми ту другу книгу, прилучивши до неї й першу, і невдовзі роман "Вир" був висунутий на Шевченківську премію: видавництвом "Радянський письменник", "Літературною Україною", президією Спілки письменників України. Не подала свого голосу лише Львівська організація Спілки письменників, наче не знала й не відала, що є на світі такий роман. Натомість там розгорнулась активна акція по висуненню іншої кандидатури на звання лауреата Шевченківської премії: гідного учня Галана, автора памфлетів, спрямованих проти буржуазних націоналістів та Ватикану, редактора журналу "Жовтень", ще й депутата Верховної Ради СРСР Юрія Мельничука. "Далеко піде цей чубатий товариш. Далеко",— сказав якось про нього Григорій Тютюнник. Розповідала мені потім Олена Федотівна, дружина Тютюнника, що майже в усі райони області були послані працівники журналу, та й не тільки журналу, організовувати читацькі конференції за творами цього чубатого класика з обов'язковими листами читачів на ім'я Комітету по Шевченківських преміях.
Не спрацювало. Шевченківську премію було присуджено "Виру".
Крім редагування чужих рукописів, я писав роман "Ідол". Ця назва сама собою прийшла до мене; чомусь мені найважче давалися назви майбутніх творів, я перебирав десятки варіантів і ніяк не міг знайти вдалий. Пам'ятаю: пізніше, коли задумав великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і поніс першу частину нехрещеного роману до журналу "Дніпро": хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте назву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж заяложене "Шляхами життя", а вже коли видавав ту частину окремою книгою, то позичив у Шевченка: "1 будуть люди". ("І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі".)
Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо, та побачив Чумацький Шлях, що прослався сріблястою стрічкою з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона, оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? "Чумацький Шлях"... "Чумацький Шлях"... Мені здавалося, що я й роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва ясніла на ньому.
Та вже було пізно. Книга вже видана і не буду її перехрещувати. Хай уже живе з Шевченковим "І будуть люди".
У Тараса ж Григоровича слово в слово списане і закінчення повістини "Син капітана". Списав, щоправда, не я, а Новиченко Леонід Миколайович, який редагував цю повість.
У мене повість закінчувалася тим, що головний герой, втративши друзів-розвідників, іде серед ночі степом, несучи немовля. І здається йому, що він іде не сам,— розвідники, що загинули, захищаючи немовля, знову йдуть поруч.
"Вони йдуть у тісному строю, готові знову померти і знову устати, захищаючи щойно розквітле життя".
Леонід Миколайович відредагував цю фразу отак:
"Вони йдуть у тісному строю, готові знову і знову померти і знову устати, захищаючи живих і ще ненароджених дітей та онуків своїх".
Книга так і побачила світ з оцим запозиченим у Кобзаря плагіатом.
Леонід Миколайович брався редагувати й кого "Ідола", але після одного випадку передумав.
Якось я засперечався з тогочасним головним редактором "Радянського письменника" Анатолієм Трохимовичем Морозом. Людиною порядною й чесною, в чому я мав нагоду не раз переконатися згодом, тоді запрограмованою, як і більшість із нас, на стовідсотковий соціалістичний реалізм. Ми спершу не зійшлися, як то кажуть, характерами, тож між нами не було особливої симпатії. Мороз якось закинув мені, що я в повісті "Син капітана" вивів розпусника, зодягненого в форму Радянської армії. Та до того ж ще й представника великого російського народу.
— Невже ви, Анатолію Трохимовичу,— спитав я в запалі,— невже ви, побачивши красиву дівчину чи жінку, нею не замилуєтесь? Як пишною квіткою?
— Не замилуюсь.
— Чому?
— Бо завжди пам'ятаю, що я одружений.
Оця з партійної анкети взята фраза вбила мене наповал. Він же й переповів Новиченкові ще одну суперечку зі мною. Де я твердив, що кожна мати хоче насамперед бачити свого сина живим. Живим, а не мертвим... Хай навіть Героєм Радянського Союзу.
— Ви що там наговорили Морозові? — питав Леонід Миколайович якось аж налякано.
І не взявся ні прорецензувати мого "Ідола", ні редагувати.
Обов'язкову закриту рецензію написав уже Василь Земляк, який перебрався до Києва в тому ж таки шістдесятому році.
Сперш ніж писати про Василя Земляка, скажу кілька слів про те, що мене особливо вразило, коли я переїхав зі Львова до Києва: на вулицях столиці Радянської України, по всіх майже установах, включаючи й вузи, панувала виключно російська говірка. Свідомо не називаю те, що різало щоденно мені слух, російською мовою: це була якась дика покруч, на кшталт ось такого: "Граждане пасажіри, своевременно делайте висадку і посадку!" — що лунало в усіх тролейбусах і трамваях, і лише в метро, яке невдовзі почало функціонувати, зрідка можна було почути оголошення українською мовою. "Загнали українську мову під землю",— жартували гірко аборигени, в яких ще не до кінця була витруєна національна свідомість. Та ще якийсь відчайдух, водій двадцятого тролейбуса, вперто оголошував зупинки українською мовою, але і його невдовзі звільнили, чи не внаслідок скарг російськомовних пасажирів: "Говоріте на человеческом язикє!" — чув не раз, пробуючи звертатися українською мовою. А бувало, що й обзивали бандерівцем.