Але повернемося до статті Новиченка. Оровецький був у той час в Ірпені, в Будинку творчості письменників: сиділа непомітно людина в своїй кімнаті, шкрябала черговий опус і раптом — стаття Новиченка!
Другого дня ми не впізнали Павла Оровецького: це була вже зовсім інша людина, яка майже не торкалася землі, по якій ходять всі смертні. "Ви читали про мене? Читали?" — горіло на його високім чолі. Досі він, повторюю, працював у кімнаті, тепер же виволік письмовий стіл на веранду, мимо якої ми проходили, і на виду у всього товариства став творити безсмертні свої сторінки.
От пишу ці рядки та й запитую себе, нинішнього: "А ти? Чи не "вознісся" б отак над землею, коли б тебе похвалив Новиченко?" А їй-Богу "вознісся" б! Стіл, щоправда, на веранду не цупив би, але що ходив би, ніг під собою не чуючи, то це вже точно. Адже кожна стаття, кожен відгук, схвальний чи негативний, надрукований в газеті, особливо центральній, сприймався як вирок, який визначав твою подальшу долю. Він міг тебе над загалом письменницьким або піднести, або перекреслити все, тобою досі написане. — Десь на початку шістдесятих видавництво "Радянський письменник" за проханням книготоргу взялося перевидати мій роман "Його сім'я". Рідкісним на той час тиражем: сто тисяч примірників. Роман уже був зданий до набору, коли якось рано-вранці, годині о шостій, у двері мосї квартири подзвонив сусід, теж письменник:
— Ти одержав "Литературную газету"?
— Ще не одержав. А що?
— На, прочитай. Тут про тебе написано. На третій сторінці.
Розгорнув і одразу ж наткнувся поглядом на жирно підкреслену фразу: "Мещанский роман А. Димарова". Хотів повернути газету, але мого сусіда наче корова язиком злизала: не пожалів свіжого номера, щоб порадувати колегу по перу! Не полінився схопитись ледь світ. Уявляю, скільки втіхи принесла йому ота фраза.
І буквально того ж дня — дзвінок у видавництво директорові. З цека партії:
— Що ви там затіяли видавати міщанський роман? Зняти негайно!
— Який роман?
— Роман Дімарова. Ви що, московських газет не читаєте?
— Так то ж про "Ідола"! А ми "Його сім'ю" перевидаємо.
— Зніміть все одно. Треба із цим романом як слід розібратися. Візьміть натомість роман Гончара або Стельмаха...
Роман таки був перевиданий, але набагато пізніше. І значно меншим тиражем, ніж просив книготорг...
Міг би згадувати й згадувати про ремісників од пера, творіння яких забирали майже весь редакційний мій час, але годі поки що про них. Хоча, правду сказати, копирсання в графоманському чтиві не минулось для мене безслідно. Чманіючи над бездарними повістями й романами, як же я радів кожному зблиску таланту, кожній свіжонаписаній книзі. Коли серед "тисячі тонн словесної руди", за висловом Маяковського, раптом заграє живими гранями прозорий, як джерельна водиця, кришталь. Першою такою книжечкою була повість Олександра Сизоненка "В батьківському краю",— як же легко й приємно було її редагувати! А потім — ще одна несподівана радість: "Перо жар-птиці" Віктора Міняйла. Невідомого досі початкуючого автора з Білої Церкви, проза якого іскрилася таким тонким гумором, що хотілося кожну фразу читати й перечитувати.
— Де ви в біса такий і взялися? — запитав я його, коли він вперше появився у видавництві. Отакий собі сільський дядечко, по-сільському і вбраний (здається, навіть у юхтових чоботях) — од нього так і війнуло безмежним полем, з краю в край залитим пшеницею, той пшеничний поблиск був і в його очах, і акуратних, по-парубоцькому закручених вусиках, в такі вусики тільки всміхатись лукаво, пишучи оті іскрометні рядки.
Геодезист-розвідувач, завідуючий торфорозробкою, інженер-землевпорядник, економіст автобази і на тобі — "Перо жар-птиці"! Рідкісний в літературі гумористичний талант.
З легким серцем підписав я до набору цей рукопис, пообіцявши щасливому авторові, що за два-три місяці він триматиме в руках сигнальний примірник. Не мав жодного сумніву, що так воно й буде, адже один з тогочасних секретарів цека партії проголосив у своїй доповіді, що "нам нужны Щедрины и гоголи", так ось вам і Щедрін, і Гоголь в одній особі! Наївний, я не звернув особливої уваги на в'їдливий віршик, опублікований в тогочасному "Крокодилі", автор якого твердив, що нам таки потрібні щедріни й гоголі, "но такіє гоголі, чтобы нас не трогалі". А пильна цензура, яка завжди знала, що і до чого, одразу ж унюхала в повістинах Міняйла крамолу ("З кого автор сміється? З радянської людини сміється?") та й заходилася безжально общипувати пір'я, чи то пак перо тричі нещасної птиці.
— Пошлю в цека! — гарячкував Міняйло, до живого допечений безглуздими зауваженнями цензора.
— Оцього якраз і не треба робити,— застеріг я його.— Там будуть відфутболювати рукопис один одному, доки й ваші вуса посивіють. Хочеш похоронити якусь справу — звернися в цека.
Книжка, добряче обрубана (здається, довелося похапцем вводити кількох позитивних героїв — своєрідну кістку собакам) , врешті-решт побачила світ, а Міняйло клявся й божився, що хай йому пальці рубають — більше не матиме з гумором справи.
Та минуло два роки, і на стіл видавництва лягла нова збірка гумористичних повістей та оповідань під загальною назвою "Блакитна мрія".
— Це вже невиліковне,— махнув безнадійно рукою Міняйло, коли я нагадав йому про клятву не мати більше справи з гумором.
Ми з ним швидко здружилися. Листувалися, передзвоню-валися, стрічалися, коли він наїжджав до Києва. Навіть коли я вже не працював у видавництві, він надсилав мені свої рукописи для ознайомлення. Там, у Білій Церкві, він почував себе особливо самотньо, оте усамітнення болісно ранило його душу й серце. Тим більше, що літературна критика довгий час не помічала його творів, його ім'я, не появлялося навіть на сторінках "Літературної газети", а тим більше — в звітних доповідях спілчанського начальства, загублене в сакраментальному "та інші".
А він з кожним роком писав усе вагоміше й вагоміше. "Людське ім'я", "Посланець до живих", "Кров мого сина" і, нарешті, вже на початку сімдесятих, "Зорі й оселедці" — книга, подібної до якої ще не було в нашій літературі. Буквально проковтнувши її, я не витримав і поніс рукопис Павлові Загребельному: