Особливої муки завдавала мова: оті всі штампи й русизми, що я їх набрався за час роботи в газеті. Я писав і переписував, по кілька разів правлячи одну й ту ж фразу, і ще не відав, не знав, що каторжна робота оця триватиме не рік і не два — все моє творче життя, немає роботи важчої та виснажливішої, ніж робота над словом. І немає більшої насолоди, коли воно, слово оте, спалахне, заграє всіма відшліфованими, відполірованими гранями, стане таким зримим та випуклим, що можна його відчути на дотик.
Якось львівський письменник Микола Далекий поділився зі мною своїм наміром: написати книжку, яка б мала назву "Знайдено!" Де були б зібрані всі яскраві образи, особливо фрази, вдалі слова, що трапляються в творах письменників. Жаль, що він так і не здійснив свій задум (передчасна смерть від інфаркту),— який би це був посібник для всіх нині сущих письменників!
Після річної праці напруженої у мене на столі лежала закінчена перша частина роману: вісім авторських аркушів, двісті сторінок, писаних-переписаних, віддрукованих начисто. Я дивився на них, як на якесь чудо, що невідомо звідки й з'явилося, я їх пестив рукою, відчуваючи тепло, що струмувало, як від живої істоти. Ні з чим незрівнянне почуття втіхи і гордості за завершену щойно роботу.
Поклав акуратно до папки, запакував у великий конверт та й відіслав до Києва в журнал "Дніпро", де головним редактором був уже не Руденко, а Підсуха. Олександра Під-суху я одного разу стрічав, він мені дуже сподобався.
— Щось пишете?
— Пишу. Роман.
— Закінчите — обов'язково надсилайте нам! Де ж вам і друкуватись, як не в молодіжному журналі?
Тож я запам'ятав цю розмову, вона й спричинилась до того, що я не віддав першу частину роману до "Жовтня" (під боком, на одному й тому ж поверсі), а надіслав у "Дніпро".
Минув тиждень, другий, місяць минув, а відповіді не було й не було. Я вже став побоюватись, що рукопис загубився в дорозі або гірше: роман не сподобався, аж ось виклик на головпоштамт. На дев'яту годину ранку.
Прибіг о восьмій, так боявся запізнитися. Подав у віконце квитанцію.
— Чекайте.
Сидів, як на сковороді. Чи не забула телефоністка про мене? Чи не засунула кудись квитанцію? Весь час поглядаю на годинник: стрілки наче приклеїлись до циферблата.
Та ось нарешті й дев'ята. Підходжу до віконця.
— Ще немає, чекайте.
— Та скільки ж можна чекати? Аж о пів на десяту:
— Хто чекає розмови з Києвом, зайдіть до третьої кабіни! Біжу до кабіни. Прожогом ускакую. Хапаю рурку.
— Алло!.. Алло!.. Слухаю!.. Рурка німо мовчить.
— Алло!..— гукаю у відчаї. Рурка німа, як могила. Кидаю, біжу до віконця:
— Дівчинко, Київ мовчить!
— Як мовчить? Цього бути не може!
Знову біжу до кабіни. І, вже за клямку вхопившись, помічаю, що це ж не третя, а друга! А будь ти неладний! І вже в третій кабіні:
— Анатолій?..— одразу ж озивається рурка.— 3 вами говорить Підсуха. Прочитали ваш роман, усім сподобався. Будемо друкувати.
Слухав, затамувавши подих. Як найчарівнішу музику слухав.
— До речі, в якому стані друга частина?
— Пишу! — Я її ще й не починав.
— А чим вона закінчиться?
— Закінчиться тим, що сім'я розпадеться!
— Розпадеться?.. Ну, гаразд, ми тут порадимось...
Не надав особливого значення останній фразі. Головне: друкуватимуть. Друкуватимуть!.. Усі стрічні здавалися такими милими, такими хорошими, що хотілося усіх підряд цілувати.
Особливо милим здавався мені кондуктор трамваю, що ним я повертався додому.
"Друкуватимуть!.. Друкуватимуть!.." — вистукував весело трамвай. Скорше не трамвай, а трамвайчик. Виготовані ще за часів панської Польщі, а може й Австро-Угорщини, вони, ці трамвайчики, прудко бігали по рейках, набиті вщерть пасажирами. І кондуктори в них були ще з тамтих часів. Оцей, що стояв зараз переді мною, носив кондукторську сумку ще за Франца-Йосифа — австро-угорського цісаря. Його знав увесь Львів. І він знав усіх.
— Пані Олю! Як ваша доця?
— Пане Ромцю, ви уже вставили щелепу?
Це — до місцевих. Ми ж, східняки, для нього не існували. Порядкував у трамваї, як у себе в господі. Вранці, коли люд поспішав до роботи, безцеремонно кричав:
— Куди, пані, пхнетесь, як та корова?
— У мєня рєбьонок!
— Рєбьонок! Рєбьонок!.. Цього рєбьонка під вінець можна вже вести!
Згодом веселі ці трамвайчики поміняли на нові — великі та громіздкі. Позникали й ветерани — кондуктори. І Львів якось аж померкнув...
Ускочивши додому, поділився радісною новиною: мене друкуватимуть!
І потягнулися дні в нетерпеливім чеканні.
За місяць одержав відповідь з Києва: важкий конверт з моїм рукописом. Коротенька приписка: "На превеликий жаль, надрукувати не зможемо". І зовсім уже знущальне: "Бажаємо творчих успіхів!"
Вже набагато пізніше, коли перебрався до Києва, дізнався: Підсуху до смерті налякала ота моя фраза, що сім'я Горбатюка розпадеться. Як так! Щоб радянська сім'я та розпалася! Нетипово для нашої дійсності!
Тож змушений був, посипавши голову попелом, однести рукопис до місцевого "Жовтня". Прикусивши дурного свого язика, щоб не бовкнути зопалу чогось зайвого.
І ось — свіжий номер журналу з першою частиною "Його сім'ї". І перший, по-справжньому, успіх.
Ні, спершу появилася у "Львовской правде" розгромна рецензія Круковця. Яку вона мала назву — забув, але йшлося в ній про те, що я з головою пірнув у міщанське болото, що не помітив життя, яке буяє довкола. Дивився не в потужного бінокля, а підглядав у шпарку замкову. Закінчувалась же вона таким риторичним запитанням: "Де А. Дімаров знайшов таких ущербних морально героїв? На якому смітникові міщанському він їх підібрав?"
З цією статтею вже перегукнулася інша, опублікована в центральній газеті, автор якої, відомий київський літератор, звинувачував мене у всіх смертних гріхах. (В ті часи як заходжувалися бити, то били на смерть — топтали й лежачого) Той критик, зокрема, звинуватив мого головного героя Якова Горбатюка, буцімто він хотів зґвалтувати свою наречену. Розлючений, я надіслав йому листа, в якому просив поділитися секретом: кому він доручав зґвалтувати уже свою наречену? Відповіді так і не отримав, зате критик той протягом багатьох років пильно стежив за моєю творчістю і кожну мою нову річ брав на критичні багнети. Врешті-решт я так до того звикнув, що кожного разу чекав нетерпляче: ану ж що він напише тепер?