Почалася нарада. Одним з перших зійшов на трибуну Олесь Гончар. Високий, молодий, стрункий та красивий, він запально говорив про те, що вся наша країна нагадує згуртований кавалерійський загін, що мчить у сідлах від перемоги до перемоги, але є ще й такі, як от Рильський та Сенченко, які замість сідел повміщались на сідалах.
Як ми йому аплодували! Як задоволено кивав головою Лазар Моисеевич! Він не помилився у нас, молодих хун-вейбінах, ми дружною тічкою кинулися побивати всіх тих, у кого він ткнув своїм "перстом указующим".
Пригадую Дашкієва, невдовзі відомого фантаста із Харкова. Витягуючи худющу шию, він підтюпцем біг до трибуни, наче боявся, що в президії можуть передумати і його позбавлять слова... А збоку теліпався військовий планшет і виглядала з нього надкушена булка. Я тоді не втримався і вигукнув: "Булку загубиш!" Дашкієв бігти біг, а мене таки запримітив та й носив на мене образу до самої смерті.
Запам'ятався і Микола Руденко. І не так сам Руденко, як велетенська червона краватка, аж під горлом зав'язана (здавалося, що його щойно прийняли в піонери і він весь аж світився втіхою). Він саме був у фаворі: посів посаду головного редактора журналу "Дніпро", замість, здається, Малишка, якого тоді ж і зняли. Звісно ж, за прояви націоналізму.
І Стебун походжав з видом переможця, що перейшов Рубікон. Довкола нього товпилась одна і та ж купка по-чаткуючих: "На мене гляньте, на мене!!"
Нещодавно я прочитав листа-доноса Стебуна й Адель-гейма на ім'я Кагановича, з якого все і заварилося.
Іще пригадую кабінет Леоніда Миколайовича Новиченка, який працював у тому ж цека: весь кабінет під самісіньку стелю був забитий одним і тим же романом — "Живою водою" Юрія Яновського. Ці книжки ще теплими всі до одної, весь тираж вилучили з друкарні та й привезли в цека, щоб не потрапила хоч одна до рук так званої радянської людини — будівника комунізму. Що з ними зробили потім, закопали чи палили день і ніч у грубках, так і не відаю.
Не одставали од нас, молодих, і деякі письменники старшого покоління. Сам Павло Григорович на одній із нарад кивав на Рильського:
— Високий дуб! Зелений дуб! А всередині вже і гниленький. То ми його партійною сокиркою! Сокиркою!
Рильського на тій нараді не бачив. Чи то його не запросили, чи не прийшов, а може, сидів десь, схилившись, аж у заднім ряду. Побачив його вже пізно увечері в буфеті готелю "Театральний", де ми поселилися. Зайшов разом із Остапом Вишнею, підійшов до буфетниці, вже літньої жінки, і та голосно йому поспівчувала:
— Що, Максиме Тадейовичу, б'ють і плакати не дають? Та ви не дуже журіться: погавкають та й перестануть!
А він, схилившись, став цілувати їй руки.
Я дивився на сивоголового метра, що схилився перед жінкою, яка, може, єдина йому поспівчувала, я не міг одвести од нього очей і в мене серце щеміло од болю, і пік мене сором, і горіли долоні, в які я шосили плескав на нараді.
Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся плаче, бо пора...
Максиме Тадейовичу... Дорогий Максиме Тадейовичу...
Уже дякував долі, що не виступив, що зійшов на оту трибуну замість мене Чернявський (од кожної області по ораторові) — зумів насмішити самого Кагановича. Його одразу ж "прімєтілі", запросили на зустріч звуженого кола літераторів з членами політбюро ЦК ВКП/б/ України.
Перед від'їздом до Луцька ми відвідали Олеся Гончара вже вдома. Я нізащо не наважився б отак запросто до нього зайти, коли б не Чернявський. Він навчався разом з Гончарем, їх обох ледь не вигнали з того навчального закладу: видали стіннівку "Пуп" з передовою "Бережіть пупи", власноручно написаною Олесем Гончарем.
Підійшли до високого, в центрі, будинку, довго підіймалися по крутих сходинах аж під верхотуру. І вже там, під верхотурою, жив автор "Прапороносців", невдовзі й увінчаний Сталінською премією. Стіл, стілець, вузьке ліжко, заслане картатою ковдрою, а на столі — щойно віддрукований рукопис нового твору (коли він і встиг його написати!). Повість "Земля гуде", написана по замовленню цека комсомолу. Про Лялю Убийвовк, полтавську підпільницю...
Прощалися, зачаровані Олесем Гончарем. "Прапороносці" мені страшенно подобалися, я тоді ще не відчував усієї фальші в цьому романі,— сам би так писав, коли б узявся зображувати війну, так писали в той час усі радянські письменники, починаючи од Фадєєва і вже аж до нашої Василевської Ванди.
Окрилений (аякже, був учасником республіканської наради письменників!) повернувся додому та й засів писати повістину. Першу у своєму житті.
Наша газета з ініціативи Юхима Антоновича затіяла організувати дружбу місцевого колгоспу з колгоспом уже підмосковним. Молодшого брата із старшим. Вибрали артіль імені Сталіна Любомльського району, а в Підмосковії — "Борець" із села Раблово. Написали в редакції листа волинських селян, які щойно ступили на світлий шлях колективний, до російських братів з низеньким укліном: не погребуйте нами, повчіть! Як господарювати в колективі, як орати землю та сіяти хліб, як вирощувати багаті врожаї, щоб досягти такого ж життя, заможного та щасливого. Той лист дали підписати кільком колгоспникам Волинської артілі і надіслали не поштою, ні, пошті таку важливу річ не довірили, а повіз його особисто, якщо не помиляюся, Дерев'янко. Мав організувати і відповідь рабловських колгоспників.
Обидва листи були надруковані в "Радянській Волині". І пішло, і поїхало! За рішенням обкому партії у гості до нових своїх друзів поїхала ціла делегація волиняків, а разом з ними вже й інструктор обкому та той же Дерев'янко: перший, щоб наглядати й організовувати, а другий — висвітлювати. По поверненню всіх членів делегації привели до редакції, де й відбулася розмова. Наслідком цієї розмови був розворот на дві повні сторінки під заголовною шапкою: "Що ми бачили в колгоспі "Борець". Із підзаголовком: "Делегація скибінських колгоспників звітує про свою поїздку". Волинські колгоспники бачили там лише хороше, про яке можна було тільки мріяти, недарма ж той колгосп вважали показовим і в нього частенько привозили делегації і закордонні, навіть з капіталістичних країн.
Відтоді майже в кожному номері "Радянської Волині" з'являвся матеріал про ту зворушливу дружбу. їздив у Скиби і я, привозив кореспонденції ("Навіть піски родять на колгоспному полі",— пригадую заголовок однієї з них), тож не дивно, що для першої своєї повістини я вибрав тему дружби двох братніх народів, тему безпрограшну, це я відчував усім своїм нутром журналіста. "Гості з Волині" — так назвав оцю повість, бо вирішив описати поїздку волинських колгоспників у підмосковний колгосп, з яким зав'язалася дружба. Сам я в показовому колгоспі тому не був, але уявляв його добре, тим більше, що випросив у Дерев'янка великий плакат, на якому яскравими фарбами були вима-льовані ошатні будівлі взірцевого колгоспу (навіть корівник мав вид показового клубу), і, принісши додому, повісив його на стіні, щоб він увесь час був перед очима. Згадав про плакат цей і в повісті, як один із героїв перед поїздкою жадібно розглядає його, але те, що він побачив у "Борцеві", перевершило його найсміливіші мрії.