А ще відчував якусь аж ненависть до отого старшини. За одне його оте веселе "Пашол!" я його залюбки повісив би на шибениці. "Тобі б, гаде, отак двічі зриватися!.."
Цими думками не смів поділитися ні з ким. Навіть з Лазебником Юхимом Антоновичем, який був для мене найближчою людиною в Луцьку.
Може, тому мені й так важко було на душі? Враз немилою стала мені редакція і робота в ній, і щоб хоч трохи розвіятись, я відпросився у творче відрядження, в Усти-лузький район, збирати матеріал про культурне життя одного з найвіддаленіших районів Волині: я ж завідував відділом культури і шкіл. По Хомі, як кажуть, і шапка.
Райком зустрів мене подзьобаними кулями стінами, об— " ладнаними у вікнах бійницями: поверх мішків з піском виглядали цівки ручних кулеметів. Кілька днів тому вночі оунівці атакували райцентр і їх ледве вдалося одбити.
— їх так багато було? — спитав секретаря райкому.
— Полк, як не більше!
— І що ж ви збираєтесь робити далі? — про культуру райцентру недоречно зараз було й говорити, яка там у біса культура, коли все районне начальство сходиться щовечора ночувати в райком — під захист отих кулеметів.
— Скликаємо назавтра з усього району жінок-активісток. На районні збори з повісткою денною: "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами".
Ну що ж, доведеться поки що відмовитись від наміру писати про культуру райцентру, а натомість подати звіт про ці збори, а може, за одним махом написати й про колгосп новостворений? Просив Дерев'янко, завідуючий сільськогосподарським відділом.
— У вас в районі колгоспи вже є?
— Є. Один. Імені Сталіна.
— Далеко від Устилуга?
— Та в Устилузі, під боком!
Цілісінький день попереду, вирішив сходити в колгосп. В пам'яті од того походу збереглося одне: як записували людей до того колгоспу. Ніхто не хотів писатися першим. Агітували, вмовляли, навіть погрожували, відповідь була одна й та ж:
— Прийдуть хлопці і вб'ють. Що перший записався. Врешті комусь зблиснула геніальна ідея. Дістали аркуш
чистого паперу, намалювали велике коло, сказали, щоб довкола і розписувалися. Спробуй узнати, хто перший записався, а хто останній, ні кінця, ні початку.
— І багато вже записалося?
— Штирнадцять душ,— відповів голова.
Про це коло і підписи довкола нього я згадав потім у кореспонденції. Але згадка ця так і не появилася в газеті: не минула недремного ока цензури.
Переночував у райкомі на чиємусь столі (мені не звикати!), а на дванадцяту разом з начальством рушив до районного Будинку культури.
В залі були самі жінки, звезені з усіх сіл, в основному вчительки: ці бідолахи за все оддуваються, знаю це на гіркому досвіді своєї мамусі. Як і годилося, першим мав виступити секретар райкому. Перед тим як звестись з-за столу, він нахилився до мене (я сидів поруч з ним в президії) і пошепки запитав:
— Товаришу Дімаров, хто сказав за дві тисячі літ до нашої ери: "В женщині все зло"? Шикспір чи Галилей?
Від несподіванки я отетерів. А потім, подумавши, що секретар просто жартує, теж відповів йому вжарт:
— Ну звісно ж, Шекспір!
Секретар поважки підійшов до трибуни, видудлив наготовану склянку води, солідно одкашлявся і почав:
— Товариші женщини! Ще за дві тисячі літ до нашої ери Шикспір сказав: "У женщині все зло".— В залі загуло, як у вуликові.— Отак і я вам кажу, як той Шикспір: все зло в бандитах!..
Ні додати, ані відняти! Цей епізод не появився, звісно, в моїй кореспонденції "Голос людського серця", що була опублікована, а за порадою Юхима Антоновича я написав про це в доповідній на ім'я секретаря обкому І. Про-фатілова.
Згадав у доповідній і голову райради сусіднього з Усти-лузьким району, який намагався зґвалтувати дівчину, що прийшла у райцентр вступати до комсомолу. Гї довго перед цим умовляли комсомольські райкомівці, доки вона погодилася. А тому що вона прийшла за день до засідання бюро райкому комсомолу, то її поклали ночувати в кабінеті першого: неабияка честь для простої дівчини! Отам її і злапав п'яний голова райради, навалився на неї:
— Не даси — не приймемо до комсомолу!
Дівчина одбивалася всю ніч і, таки одбившись, у сльозах побігла до себе в село.
— А що ж голова? — обурено запитав я райкомівців.
— Покарали. Винесли сувору догану й направили на роботу в міліцію...
Згадав і першого секретаря Володимир-Волинського району, який разом із головою райради та начальником райвідділу НКВС під охороною взводу автоматників поїхав у одне село... Не проводити збори поїхав, а трусити одного селянина, який під час окупації вимінював у німців барахло за самогонку та сало. Озброївшись щупами, ці три діячі власноручно шукали дядьківський схов і таки "обнаружил" і чого тільки з нього не вигорнули! Було тут і кілька сувоїв жовтого хрому. Написав про цей хром тому, що невдовзі вся керівна верхівка Володимир-Волинського району стала ходити, хизуючись у шкіряних пальтах жовтого кольору.
Я сам їздив із ними на ту операцію. Для чого вони мене прихопили, і досі не знаю.
Результат доповідної: устилузький знавець науки й культури продовжував секретарювати й далі, голова райради (тепер уже колишній) працював успішно в міліції, а воло-димир-волинське начальство так і не познімало жовті шкіряні пальта.
А ось явище зовсім уже масового порядку, що охопило всю нашу область, як пошесть. Та й, мабуть, ця пошесть охопила тоді усі колишні окуповані території.
В сорок п'ятому році американці надумалися одягнуть наш народ, голий і босий. І з чисто американським розмахом назбирали серед населення гори всілякого одягу; навіть горностаєві шубки траплялися, не кажучи вже про каракулеві. А нові, наче щойно пошиті костюми! А шкіряні пальта! А білизна! І попливли кораблі з трюмами, повними заокеанського одягу. Замість танків, гармат і "студебекерів".
Попливли. Припливли. Розсоталися по складах. І тут на склади налетіло начальство, велике й мале. Налетіло, як галич, як ненаситне вороння. Хапали, гребли і особисто для себе, і для членів своєї родини, для знайомих і родичів. Один з обласних керівників узяв аж шість шкіряних пальт і досі, мабуть, доношує. Виходить на демонстрації, люто розмахуючи прапором. Звісно ж, червоним.