Протест

Сторінка 2 з 4

Кір Буличов

Мене не вельми порадувала перспектива легкого обіду на Жахливій горі, а ось слова, що їх зронила дівчина, дещо проясняли. Значить, вона в чомусь провинилася. Це вже клаптик інформації. Отже, дівчина була на якихось змаганнях і там чогось накоїла. Ну що ж, конфлікти такого роду легше вирішити, аніж суперечки про кількість учасників, скарги на погане розміщення команди або неправильну систему підрахунку очків. Та й дівчина була скромна з вигляду і почувала себе винною.

Нарешті мій колега повернувся, повідомивши, що багаж вже відправлений до готелю. Я гарячково намагався пригадати, як його звуть, але, зрозуміло, так і не пригадав.

Машина мчала по рівному шосе, і господарі махали руками, намагаючись зацікавити мене красою навколишньої природи. Але що може вразити тебе, якщо ти побував на десятках космодромів Галактики? Я ввічливо захоплювався. Так ми і доїхали до міста.

Місто було також звичайне, оскільки, якщо у тебе дві руки і дві ноги, тобі потрібні стіни, дах над головою і навіть меблі. А різниця в архітектурі — справа смаку. Я на цьому не знаюся. Я втомився і хотів спати.

Але подорож по місту зайняла більше часу, аніж дорога від космодрому. Місто задихалося в лещатах транспортної кризи.

— Вже скоро, — сказала дівчина винуватим голосом, немов це вона придумала корки на перехрестях.

Пролунав скрип гальм, скрегіт, і я інстинктивно вчепився в бильця крісла, витягаючи шию, щоб побачити, що трапилося.

Великий чорний птах злетів перед однією з машин метрах в тридцяти попереду нас. Я перевів подих. Мої супроводжувачі заговорили, перебиваючи один одного, лише перекладач зберігав гробову мовчанку, і тоді я, щоб взяти участь у бесіді, сказав:

— У нас птахи теж іноді призводять до катастроф. Особливо в повітрі.

На мене всі подивилися дивно, ніби я сказав щось непристойне, і я подумав про часом неймовірні соціальні табу, які можна зустріти в чужих світах. Та чи потрібно далеко ходити за прикладами? Багато хто пам'ятає відомий скандал, що трапився під час візиту Делакруза на Прембол, де абсолютно неприпустимо, якщо чоловік встає у присутності дами.

Ще хвилин через п'ять ми дісталися до готелю, і мої господарі запропонували мені відпочити.

— А дівчина хай на хвилинку затримається, — попросив я.

Господарі, певно, оцінили мій хід і закивали головами якось навскоси, обернулися і пройшли до машини, а дівчата-гімнастки витягнули з машини букети і знову мені їх вручили. Так я і залишився посеред холу, обіймаючи різнобарвні квіти.

Дівчина боялася, червоніла, ламала пальці і явно зображала крайній ступінь провини.

— Я вас зараз відпущу, — сказав я. — Лише одне питання.

— Звичайно, — сказала вона покірно.

Було жарко, і вентилятори під стелею ганяли гаряче повітря. Підійшов портьє і взяв у мене букети, за що я йому був украй вдячний.

— Як звуть вашого поважаного голову? — запитав я.

Дівчина щось прощебетала, і я попросив її записати ім'я на аркуші паперу друкарськими літерами. Мушу не без гордості сказати, що на прощальному банкеті, після декількох годин тренування, я вмудрився прочитати всі тридцять шість букв підряд, за що був обласканий бурхливими оплесками присутніх. З тієї ж причини я попросив дозволу називати дівчину Машею, на що вона погодилася, хоч це звукосполучення не мало зовсім ніякого стосунку до її граційного імені, що складалося з двадцяти восьми приголосних букв з придихами після парних.

— Отже, — почав я після того, як Маша закінчила виводити літери на папері. — Яке ваше особисте ставлення до того, що сталося?

Таке питання я міг поставити і знаючи суть справи.

— Ой! — вигукнула Маша. — Мені так соромно! Але мене підвели нерви.

— А ви підвели команду?

— Якби тільки команду! Тепер, напевно, нікого з нашої планети не допускатимуть до змагань.

— Гаразд, — у мене більше не було сил розмовляти. — Ідіть. А я відпочину.

Я пройшов у номер і прийняв душ. Отож, її підвели нерви. Ну що ж, нічого дивного. Майже всі спортивні грішники посилаються на нерви. Але така мила дівчина...

Я замовив у номер каву. Мені принесли темний напій зі смаком паленої гуми. Кращого я й не чекав.

— Даруйте, — запитав я офіціанта. — А чи є тут неподалік місце, де подають справжню каву?

— У нас справжнісінька, найкраща кава.

— Вірю. А з чого її готують?

Офіціант подивився на мене зі щирим співчуттям і пояснив, що кава — це така трава, коріння якої висушується і перемелюється, поки не набуде шляхетного фіолетового відтінку.

Подякувавши офіціантові, я хотів вихлюпнути дорогоцінний напій, але той, немов відчувши моє розчарування, сказав:

— Є люди, що називають цим словом дивні коричневі зерна, які привозять із Землі. Їх подають в кав'ярні "Африка" — два квартали звідси. Чого тільки не зробить з людьми мода!

Офіціант жалів снобів, яким доводиться ковтати всяку гидоту, а я підбадьорився і через п'ять хвилин вирушив до кав'ярні "Африка".

Квартал, у якому стояв готель, відділявся від наступного невеликим парком. Я йшов неспішно і навіть зупинився на березі ставка, обрамленого бетонним бар'єрчиком. До вечора сонце гріло вже не так несамовито, можна було дихати, і від води струмувала прохолода.

На другому березі ставка щасливі батьки вовтузилися біля візочка з немовлям. Немовляті на вигляд було близько року — воно ще не вміло ходити, але стояло у візочку досить упевнено. На маківці у нього стирчав білий чубчик, і немовля заливалося щасливим сміхом, якому вторили тато і мама. Немовля нагадувало мені молодшого внука Єгорчика, і мені на хвилину здалося, що я повернувся додому.

Раптом татусько підняв немовля на руки і, поцілувавши в лобик, закинув у воду. Подалі від берега.

Я було кинувся до води, керуючись природним бажанням врятувати малюка. Але перш ніж я встиг що-небудь зробити, я помітив: тато з мамою продовжують щасливо сміятися, що свідчило або про їх викінчений цинізм, або про те, що немовляті нічого не загрожує. Сміялися і випадкові перехожі, що зупинилися біля ставка. Сміялося і немовля, яке потішно молотило ручками й ніжками і на дно не йшло.

Тоді я зрозумів, що тут дітей вчать плавати раніше, ніж вони навчаться ходити. Таких диваків я знав і на Землі. І коли я це зрозумів, то трохи заспокоївся. Але ненадовго. Минуло ще декілька секунд, і руки немовляти, вочевидь, втомилися, усмішка зникла з його личка, і, тихо пискнувши, воно пішло на дно.