— Не слід цього робити,— різко сказала вона,— його не можна торкатися, доки поліція не приїде.
— Вельми слушно,— відповів я.— А хлопці з патрульної машини, звісно, не повинні нічого торкатися, доки не з'являться експерти. А ті, у свою чергу, ні до чого не підійдуть, поки коронер не побачить тіло і фотографи не зроблять знімків на пам'ять і доки не будуть зафіксовані відбитки пальців. А ви знаєте, скільки часу на все це треба, витратити отут, га? Години зо дві.
— Добре,— сказала вона.— Здається, ви знову маєте слушність. Певно, ви розумієтесь на цьому. Мені здається, хтось мав дуже сильно його ненавидіти, щоб так розтрощити голову.
— Гадаю, тут немає нічого особистого,— промимрив я.— Дехто просто полюбляє трощити голови. От і все.
— Вам видніше, але мені важко це уявити,— в'їдливо відповіла дівчина.
Я заходився оглядати його одяг. В одній з кишень штанів були дрібні гроші та кілька купюр, а у другій — шкіряний футляр для ключів та складаний ніж. У лівій задній кишені — ще один гаманець. Теж із грошима. Крім того, страхова картка, посвідчення водія і дві розписки. У кишені піджака: сірники, золотий брелок, пристебнутий до нього олівець, два батистових носовички, такі тоненькі, білі та хрусткі, що нагадували сніг, і портсигар з емаллю. Саме з нього він виймав коричневі, з золотим обідцем південноамериканські сигарети з Монтевідео. У внутрішній кишені був ще один портсигар, якого я раніше не бачив. Каркас виготовлено з тонесенької, майже непомітної підробки під черепашачий панцир. Я відкрив його — всередині лежали три великі цигарки, які утримувалися широкою гумовою стрічкою. Я помацав їх: вони здавалися старі, пересохлі й напівпорожні.
— Він палив інші,— кинув я через плече.— Це, певно, для дам, У таких, як він, завжди багато жінок.
— Ви що, його не знали? — нахилившись, спитала дівчина.
Я відчув її подих на своїй шиї.
— Ні. Познайомилися тільки сьогодні. Він найняв мене, як охоронця.
— Теж мені охоронець!
Я нічого не відповів на це.
— Даруйте,— прошепотіла вона.— Звісно, я не знаю обставин. Чи не здається вам, що це марихуана? Можна подивитися?
Я подав їй гаптований портсигар.
— Колись у мене був знайомий, який палив саме такі. Три коктейлі та три такі цигарки — це все, що йому треба було у житті.
— Тримайте ліхтарик як слід.
На мить вона змовкла, потім сказала:
— Гаразд.
Дівчина повернула мені портсигар, і я поклав його на місце. Що ж, певно, все. Одне було безперечно: Маріотта ніхто не обшукував.
Я підвівся і витяг свого гаманця. П'ять двадцятидоларових папірців були на місці.
— Професіонали високого класу. Беруть тільки великі гроші,— підсумував я.
Дівчина все ще світила на вбитого. Я сховав гаманця та ліхтарика-авторучку і раптом вихопив у неї револьвер, який дівчина тримала у тій самій руці, що й ліхтарик. Ліхтарик упав на землю. Дівчина відскочила назад, а я підняв його й освітив її обличчя. Потім опустив ліхтарик до землі.
— Навіщо вдавати з себе злодія? — спитала вона, засовуючи руки у кишені довгого, з цупкої тканини, з підбитими плечима пальта.— Думаю, ви його не вбивали.
Мені сподобалося, як вона це сказала: неквапно та розважливо. Мені взагалі подобалось, як вона поводиться.
Ми стояли у темряві і мовчки дивилися одне на одного. Десь угорі над нами виблискували зірки.
Я знов освітив її обличчя: дівчина моргнула. В неї було тонке жваве обличчя з великими очима, з добре окресленими, мов обводи кремонських скрипок, вилицями. Дуже гарне обличчя.
— У вас руде волосся,— сказав я.— Отже, ви ірландка?
— Справді. Моє прізвище Ріордан. Ну то й що з того? Приберіть світло. А волосся у мене зовсім не руде, а каштанове!
— Як вас звуть? — спитав я, відвівши ліхтарика.
— Єнн. Тільки, будь ласка, не називайте мене Єнні.
— Як ви тут опинилися?
— Іноді увечері я їжджу покататися, бо непосидюща. До того ж я живу одна. Я сирота. Усе навколо знаю, як свої п'ять пальців. Коли сьогодні проїжджала, то побачила: у западині мерехтить світло. Для закоханих надто холодно, до того ж їм світло не потрібне, чи не так?
— Принаймні я світлом не користувався. Але ви дуже ризикували, міс.
— Здається, я казала вам те саме. У мене є револьвер, і я не з лякливих. До речі, закон не забороняє спускатися у западину,
— Авжеж. А щодо закону самозбереження? Пусте. Сьогодні від мене годі чекати розумних дотепів. Гадаю, у вас є дозвіл на право носити зброю? — запитав я, повертаючи їй револьвер.
Дівчина взяла його і поклала у кишеню.
— Дивно, які цікаві бувають люди, правда? Я пробую писати. Дуже небагато, переважно статті у журнали.
— За це платять?
— Дріб'язок. Що ви шукали у нього в кишенях?
— Нічого особливого. Це моє хобі — нишпорити скрізь. У нас було вісім тисяч доларів, щоб викупити для однієї дами її коштовності. На нас вчинили напад. Чого вони його вбили — не знаю. Він не справляв враження людини, яка полюбляє битися. До того ж я не чув шуму бійки. Я був у западині, коли хтось на нього кинувся. Він лишився у машині нагорі. Спершу ми хотіли спуститися до западини разом, але нам здалося, що тут замало місця і не можна проїхати, не подряпавши машини. Тому я рушив пішки. Поки був унизу, вони його вбили і витягли з машини. Хтось із них сів до машини замість нього" а тоді огрів по потилиці мене. Я ж бо гадав, що в машині Маріотт.
— Це все свідчить, що ви не такий уже йолоп,— підбадьорила мене дівчина.
— Щось у цьому всьому не чисто. Я відчував це з самого початку. Але мені конче потрібні були гроші. А зараз доведеться йти до поліції й наковтатися багнюки під зав'язку. Чи не довезете ви мене до Монтемар-Віста? Там я лишив свою машину, недалеко від його будинку.
— Звісно. Може, комусь із нас слід лишитися з ним? Ви можете взяти мою машину... Чи, може, мені краще з'їздити до поліції?
Я глянув на освітлений циферблат годинника. Було близько опівночі.
— Ні.
— Чому?
— Цього я пояснити не можу. Але відчуваю, що краще мені все зробити самому.
Вона нічого не відповіла. Ми повернулися до її машини, сіли, і вона, не вмикаючи фар, розвернулася, машина почала підійматися вгору. Невдовзі ми проскочили повз щит, і тільки тоді вона ввімкнула фари.