З пістолетом у руці, я сховався за машиною Маріотта. Невеличкий двомісний автомобільчик, якоїсь невиразної форми та кольору, раптом виринув із западини. Він рвучко повернув, його фари пронизали машину наскрізь, і я ледь устиг сховати голову, але світло прошило й мене. Машина зупинилася, мотор змовк, світло згасло. Запала тиша. Потім дверцята відчинилися і хтось легко ступив на землю. Зовсім тихо. Навіть цикади мовчали. Світло від ліхтарика впало на землю, трохи піднялось вгору і почало рухатися за кілька дюймів над землею, переміщуючись з боку в бік. Я не мав змоги сховати ноги. Світло вихопило їх із темряви. Знову тиша. Промінь перескочив на дах машини.
Пролунав сміх, дівочий сміх — нервовий і напружений, як струна, дивний для цього місця. Мої ноги знов освітилися, і зовсім лагідний голос наказав:
— Гей, ви там! Виходьте! Підніміть руки і виходьте! Тільки дивіться, щоб у руках нічого не було. Я вас упіймала.
Я не ворухнувся.
Промінь ледь тремтів, певно, рука, що його тримала, теж тремтіла. Потім промінь знову перескочив на дах машини. Голос повторив:
— Слухайте, ви там! У мене десятизарядний автоматичний револьвер.
— Я бачу ваші ноги й можу їх прострелити. Хто ви?
— Зараз же приберіть свою пукавку. Інакше я виб'ю її з ваших рук,— хрипко відповів я. Мій голос рипів, мов руками шматували засмажену курку.
— О, я бачу ви відчайдушний джентльмен.— Голос їй ледь тремтів. Зовсім трошечки.— Виходите чи ні? — уже спокійно спитала вона.— Лічу до трьох. Думаю, слід зважити на шанс, який я вам даю. Інакше — дванадцять або шістнадцять важкеньких куль... У всякому разі ваші ноги дуже постраждають. Потрощеними кістками доведеться займатися кілька років, і невідомо, чи вилікуєте ви їх...
Я підвів голову і визирнув із-за машини, потрапивши у промінь ліхтарика.
— З переляку я теж багато балакаю,— сказав я.
— Не ворушіться? Чуєте? Ані руш!.. Хто ви?
Я зрушив з місця і почав обходити машину спереду, наближаючись до стрункої постаті, що маячила у темряві. Коли до неї лишилося футів шість, я спинився. Промінь бив мені прямо в обличчя.
— Стійте там! — сердито вигукнула дівчина, коли я зупинився.— Хто ви?
— Дайте подивитися на вашу пукавку.
Дівчина простягла руку, і револьвер потрапив у коло світла. Це був маленький револьвер. Жіночий автоматичний кольт, націлений у мій живіт.
— Он воно що! — сказав я.— Та це ж просто іграшка. До того ж десять куль туди нізащо не ввійдуть. Тільки шість. Вона годиться хіба що для полювання на метеликів. І не сором вам обманювати?
— Ви що, з глузду з'їхали?
— Я? Просто мене хтось добряче огрів по голові, тому я трохи не при собі...
— Це... це ваша машина?
— Ні.
— Як вас звуть?
— А що ви там роздивлялися? Раніш.
— Розумію. Ви на запитання відповідаєте запитанням. Типово чоловіча манера... Я побачила там якогось чоловіка.
— В нього хвилясте біляве волосся?
— Зараз — ні,— спокійно відповіла вона.— Може, воно було таким колись.
Це мене приголомшило. Такого я не чекав.
— Я його не бачив,— затинаючись, промовив я.— Я вийшов сюди по слідах від шин. Його дуже скалічено? — спитав я і ступив ще крок до неї.
На мене знов гостро націлилися револьвер та промінь ліхтарика.
— Ану, ані руш! Ваш друг мертвий.
Якийсь час я мовчав.
— Ну що ж,— промовив нарешті я,— давайте підемо і подивимося на нього.
— Краще постоїмо тут, доки ви мені не розкажете, хто ви і що тут сталося,— наполягала вона на своєму.
Я зрозумів, що дівчина не боїться і буде невблаганною.
— Мене звуть Марлоу. Філіпп Марлоу. Приватний детектив.
— Он ви хто! Коли це правда — доведіть.
— Тоді доведеться дістати гаманця.
— Дзуськи! Хай ваші руки будуть там, де вони є. Ми ще дійдемо до доказів. Ну, так що тут сталося?
— Можливо, він ще не вмер.
— Не сумнівайтеся, вмер. Я бачила його мозок. Ну, так що тут сталося, містере? Кажіть, і хутчіш.
— Я вже сказав. Може, він ще живий. Треба піти й подивитися.
Я ступив ще крок уперед.
— Якщо ви зараз поворухнетесь, я вас пришию!
Я знову ступив крок. Світло ліхтарика трохи гойднулося. Певно, дівчина відступила.
— Ви ризикуєте, містере,— мовила вона.— Гаразд, йдіть уперед, а я за вами. Здається, вам таки погано. Аби не це...
— Ви б мене пристрелили,— закінчив я за неї.— Я геть знесилений. Тому нічого дивного, що в мене синці під очима.
— Ви жартуєте, як сторож у моргу.
Я відвернувся від променя, що бив мені просто в обличчя, і він тієї ж миті впав на землю переді мною. Я пройшов повз її малолітражку: таке собі маленьке авто, чистеньке й охайне, що виблискувало під світлом у легкому тумані. Я ступав далі, аж до путівця, доки ми не минули поворот. Зовсім поруч я чув легкі кроки. Промінь ліхтарика світив мені просто під ноги. Навкруги не було чутно нічого, крім наших кроків та дихання дівчини. Свого дихання я не чув,
Розділ 11
Ми йшли схилом. Десь на половині його я глянув праворуч і помітив ногу. Дівчина скерувала туди світло. Там лежав Маріотт. Я мав би його побачити, коли шукав машину, але я йшов, уткнувшись носом у землю, намагаючись розгледіти за допомогою ліхтарика-авторучки сліди шин.
— Дайте-но мені вашого ліхтарика,— попросив я, обернувшись.
Вона мовчки вклала ліхтарика в мою руку. Я опустився на коліна. Крізь тканину штанів відчув холодну і вологу землю.
Маріотт лежав на спині біля кущів, він скидався на велику купу шмаття. У тому, що його вбито, сумніву не було. Його обличчя не нагадувало обличчя колишнього Маріотта. Волосся темне від крові, усе в червоних плямах та в чомусь сірому та слизькому.
За моєю спиною важко дихала дівчина. Але вона мовчала. Я навів ліхтарика на його обличчя. Не обличчя, а суцільне місиво. Одна рука була відкинута і застигла із скарлюченими пальцями. Пальто задерлося, ніби він кудись котився, коли падав, ноги схрещені. У куточку рота масно виблискував темний струмочок крові.
— Посвітіть трохи мені,— сказав я, віддаючи дівчині ліхтарика.— Звісно, коли вас не нудить від цього видовища.
Вона мовчки взяла ліхтарик і тримала його так спокійно, ніби їй доводилося не раз бачити вбитих. Я знову витяг свій ліхтарик-авторучку і почав вивчати вміст кишень Маріотта, намагаючись не поворухнути тіла.