— А може, я так не думав?
— Копи такі самі люди, як усі,— невлад промовила вона.
— Я чув, що спершу вони саме такі.
— Чогось зранку ви надто дратівливі.
Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.
— Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?
У відповідь я тільки мугикнув.
— Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?
— Хіба це можливо?
— Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?
Я не відповів нічого.
— Що ж, спробуємо з іншого боку,— невимушено вела вона далі.— Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?
Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.
Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.
— Не дуже. А що?
— Просто я це знаю.
— У-гу.
— Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?
— Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.
Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:
— О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.
— Пригадую... Що сталося з ним?
— Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сіті в бюро нічого робити. Тому батько був змушений подати у відставку, а через два роки помер. Невдовзі й мати пішла з життя. Отже, два роки, як я сирота.
— Вибачте,— сказав я.
Вона погасила сигарету. Губної помади на ній не було.
— Можливо, я вам набридла, але мені хочеться, щоб ви зрозуміли: мені неважко спілкуватися з поліцейськими. Думаю, я повинна була сказати це ще вчора. Сьогодні вранці я з'ясувала, хто займається цією справою, і зустрілася з ним. Спочатку він був трохи сердитий на вас.
— Чого б йому радіти,— відповів я.— Навіть аби я розповів йому всю правду, він усе одно не повірив би. А може, й нам'яв мені вуха.
Мені здалося, що вона образилася. Я повільно підвівся і відчинив вікно. Гуркіт машин, що проносилися бульваром, долинав хвилями. Ну зовсім як нудота. Почував я себе кепсько, тому й відімкнув потаємну шухляду стола, дістав пляшку, яку тримав для відвідувачів, і налив собі добрячу порцію.
Міс Ріордан докірливо дивилася на мене. В її очах я перестав бути солідним мужчиною. Але вона нічого не сказала. Випивши все-до краплі, я заховав пляшку.
— А чому ви не пригостили мене? — ображено спитала вона.
— Зараз же тільки одинадцята година! А ви справляєте враження людини, яка зранку не п'є.
— Це комплімент? — спитала вона, і очі їй трохи звузились.
— Авжеж.
Міс Ріордан якийсь час обмірковувала почуті слова, хоча вони для неї не мали ніякого значення. Так само, як і для мене. Після випитого мені полегшало.
Дівчина нахилилась, узяла свої рукавички.
— Невже ви не хочете найняти собі асистента? — спитала вона.— Навіть коли вам це не буде нічого коштувати? Хіба що кілька схвальних слів час від часу?
— Ні.
— Я так і думала,— хитнула вона головою.— Краще я розповім вам усе, що знаю, і поїду додому.
Я мовчки став розкурювати люльку. Це завжди дає змогу удати з себе глибоко задуману людину. Навіть тоді, коли в тебе зовсім порожньо в голові.
— Насамперед мені спало на думку, що це намисто мало бути антикварне. Отже, про нього повинні знати,— почала вона.
Я тримав сірника й уважно стежив, як вогник повзе до моїх пальців. Потім, обережно погасивши його і поклавши до попільнички, сказав:
— Я ж нічого не розповідав вам про намисто.
— Ви — ні. Розповів лейтенант Ренделл.
— Жаль, що йому ніхто замка на рота не повісив!
— Він знав мого батька. До того ж я обіцяла нікому про це не розказувати.
— Але ж мені ви розповіли.
— А хіба ви цього не знали, дурненький!
Раптом її рука майнула до обличчя, ніби хотіла затулити рота, але на півдорозі зупинилася і повільно опустилася. Її очі розширилися— то була хороша гра, професійна. Але її псувало те, що я дещицю знав.
— Ви ж знали про намисто, чи не так? — квапливо запитала дівчина.
— Я думав, то були діаманти. Браслет, сережки, кулон, три обручки. Одна — зі смарагдами.
— Не смішно. Зовсім.
— Нефрити Фей Цуї. Різьблені намистини по шість каратів кожна. А їх шістдесят. Вісім тисяч доларів.
— У вас такі гарні карі очі,— сказала вона.— А ви намагаєтесь удавати з себе брутальну людину.
— Ну то кому ж воно належить і як ви дізналися?
— Дуже просто. Я вирішила, що найкращий ювелір міста мав знати про нього. Тоді я пішла до фірми Блока і побалакала з директором. Сказала йому, що я письменниця і готую статтю про рідкісні нефрити. Далі можете здогадатися самі.
— І він повірив вашому рудому волоссю та гарній статурі?
Вона спалахнула аж до самісіньких скронь.
— Не знаю. Але все одно: він мені все сказав. Намисто належить заможній дамі, що живе у Бей-Сіті, в одному з маєтків у каньйоні. Місіс Левін Локрідж Грейл. Її чоловік — банкір чи щось таке. Казково багатий — має понад двадцять мільйонів. Колись володів радіостанцією у Біверлі-Хілсі, а міс Грейл там працювала. Вони одружилися п'ять років тому. Мадам запаморочлива білявка, а містер Грейл — підстаркуватий, хворий на печінку. Сидить удома, ковтає каломель та інші ліки, а його жінка скрізь буває і чудово проводить час.
— Щось директор фірми Блока забагато знає.
— Дурненький, невже ви думаєте, що я все це взнала у нього? Він розповів тільки про намисто. Про все інше я дізналася у Джіджі Герті Аброгеста.
Я знову відчинив шухляду і дістав пляшку.
— Невже ви один з детективів-алкоголіків? — стурбовано спитала вона.
— Чом би й ні? Вони завжди вирішують усі справи і ніколи не упрівають од роботи. Кажіть далі.