— Коли це так,— сказав я,— думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.
Ренделл закрив і відклав портсигар.
— Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.
Я вийшов із кімнати.
Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.
Розділ 13
Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.
Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.
Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.
— Марлоу? — невдоволено спитав він.
— Так. Ну що, знайшли його?
— Авжеж, знайшли,—відповів той і мугикнув.— На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку3. Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками,— не інакше.
Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.
— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?
— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?
— То був не Меллой,— зловтішно відповів Налті.— Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?
— Нічого. У мене голова болить.
— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина...
— Не знайдеться,— урвав я його.— Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?
— Нічого сушити голову,— порадив він і поклав трубку.
Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.
Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.
Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс — невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот — трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.
— Я не знала, коли ви приймаєте у конторі,— мовила вона,— тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?
— У мене взагалі немає секретарки,— відповів я.
Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.
— Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів,— запросив я.
Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.
— Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.
— Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина4. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.
— Звісно,— відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.
Дівчина всміхнулась крізь пасма диму — чудові зуби, хоча трохи завеликі.
— Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?
— Не чекав... Погано.
— Як вас зустріли у поліції?
— Як завжди.
— Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?
— Ні.
— Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.
Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.
— Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію,— сказав я.— Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.
— Певно, ви не вплутали мене тому,— відказала міс Ріордан,— що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.