Шелест. Еге. Мабуть, тільки розмови...
Б л е й к. Иес.
Клунний. Я теж думаю: не може бути, щоб якийсь там народ породив би падло, що спеціально наживається на людській крові.
Арманд Хауорд. Одну хвилиночку...
Шелест. Звичайно, це класове діло.
Арманд Хауорд. Пробачте, товаришу, як вас...
Анна Бедфорд. Прошу вас, ну, прошу вас... (По-англійському).
Гончар. Хвилиночку. Громадянка щось хоче...
Арманд Хауорд. Так. Міс Бедфорд хоче дати запитання жінкам.
Анна Бедфорд. Так. Я хочу спитати, як ви ставитеся до жінок Америки?
Антоніна. А так, як і до чоловіків.
— А саме?
— Як люди, так і я. Багатих жінок я не знаю, а простих мені жаль.
Анна Бедфорд. Чому? К е м б е л л. Жаль? Чому?
Літня колгоспниця. А так, тому що принижується їхній труд святий. Б л е й к. Який труд?
Колгоспниця. А затопляєте в морі зерно. Читаємо ж у газетах. Всесвітній сором!..
Анна Бедфорд. Я категорично це заперечую. Це не ми. Це наші бізнесмени.
Б л е й к. Це зовсім інше. Ви не зрозуміли. То є різні системи. Ваша мета — виробництво товарів. Наша мета — не є виробництво, тільки прибуток. Це питання не етики, тільки економіки.
Гурток задиханих хлопчиків швидко підходить до старших. Роздивляються на американців з веселою цікавістю. Один з них, з великими очима, гарний хлопчик, не втримався:
— Американці... Ви із самої Америки?
— йес! — відповів Блейк.
— Я знаю американські вірші!
— О! Він знає американські вірші! Читай.
— Він у нас поет. Читай свої!
— Хочу американські!—Хлопчик вийшов наперед.— Пабло Неруда:
Хлопчик дий дубок.
Нема в Європі фронту!.. Сталінграде, Ти вистоїш, нехай би залили Тебе вогнем смертельним і металом! Безсмертні у віках сини твої В кривавих ранах Вмираючи,— вони й тоді боронять Твою, о місто Слави, перемогу. Червоні руки інших, наче ти...
читав прекрасно. В руках у нього був моло-
...їх попіл гордий бережно зберуть І густо ним засіють потім землю, Щоб із зерна твойого, Сталінграде, Прийшли жнива красивого життя. Як рідним, ми пишаємось тобою, Ми — мексіканці, патагонці, Чілі!..
— Уже читає!—підійшла мати.—Це не та Америка!— сказала вона, показуючи на американців.— Це Північна, Труменова. А Неруда (до американців) проїжджав через наш колгосп. Дуже культурна людина. (До хлопчика). Так він же Південна.
— Я прочитаю Північну,— не поступався поет.
— Містер Трумен прибув на острів Порто-Ріко, Змити кров із пальців у морях глибоких. Він видав щойно смерті двісті греків юних.
Його кулемети днів рокочуть безліч, І за його наказом падають голови греків,— Очі древніх морів, сливи і виноград. Падають голови греків — дорійські обличчя, Корінфські пелюстки падають в попіл і пил...
В гостей зникла усмішка. Був дуже здивований і схвильований Хауорд, і, глибоко вражені тим, що бачили, всі інші озирали степ і людей, неспроможні здолати тугу.
Хтось покликав Гончара. Голова колгоспу пішов до бригади. Анна й Хауорд пішли з ним поруч.
— Фактично ви вже не фермер, товаришу голова?
— Ну, фермерство далеко позаду. Забув уже...— Гончар оглянув по-хазяйськи широкі простори.— От наше поле. Гарно, правда?
— Дуже. А в якій мірі ваша праця примусова? — спитав Хауорд.— Ви можете сказати одверто? Пробачте за нескромне запитання.
— Запитання, звичайно, дурнувате,— відповів Гончар.— Але раз уже вам звелено його задати, будь ласка... Епоха спонукає й вимагає від людини, якщо вона, звичайно, людина, не тварина.
Він подивився на гостей і тонко, трошки іронічно усміхнувся. Він чудово розумів весь комплекс міркувань закордонних гостей, спрямованість їхнього розуму й мету. Він був дуже добрий і любив поле, як художник фарби й полотно.
— Подивіться на світ,— скільки безладдя й дурості. Скільки пустель чекає зрошення. Скільки рік треба повернути й вирівняти, посадовити нових лісів, скільки вітрів приборкати! Це ж само не робиться. Клімати виправляти пора, погодьтеся, і якість рослин... Капіталізм ваш дурний, не ображайтеся.
— Ну... е... Вірите ви в бога? — спитала Анна.
— Ні, американська дівчинко. Бог потроху якось сам по собі одпав, і небо стало чисте й веселе.— Гончар ще раз усміхнувся.
Справді, небо було чисте й веселе. Легкі весінні хмарки підкреслювали його бездонну голубизну. Потоки тепла, й пісні жайворонків і дівчат на полі, де так недавно гриміли битви, і цей чистий чоловік Гончар, що зовсім не думав, яке враження справляє він на світ, і будівництво нового клімату,— все було незвичайне.
— Ще запитання,— сказав Хауорд.— На війні ви особисто багато втратили?
— Втратив багато і знайшов багато.
— Страждали? Жаліли? — дала навідне запитання Анна.
— Всього було,— усміхнувся Гончар.— Страждав і захоплювався. Від цього місця до Берліна дійшов.
— Я тоді прилітала в Берлін.
— Так... До самого головного штабу Гітлера, хай він буде проклятий,— зітхнув Гончар і подивився на захід,— дійшов. На рейхстагу розписався в сорок п'ятому році за себе й за синів...— Гончар нараз замовк і, махнувши рукою, пішов до бригади. Хтось його покликав.
— Жаль синів,— сказав, підходячи, дід Волошин.— Сини в нього...
— Загинули на війні? — спитала Анна.
— Один остався. Онде над Дніпром! На захід дивиться, звідки його привезли, наче хоче спитать, що світові треба од нас?! — Помітив свого сина, молодого вченого, що проходив з групою колгоспників:
— Ярославе!
На високій горі над Дніпром, увінчаний весінніми хмарами, стоїть бронзовий пам'ятник двічі Героєві Радянського Союзу.
Підходить Ярослав до батька і раптом, упізнавши Анну, радісно пішов їй назустріч. Вона до нього.
— Анна!
— Це ви, Ярославе? Яка я рада.
— Чому ж ви не дали мені знати в Москві...
— Ми виїхали несподівано.
— Я теж.
— Це ваша батьківщина!
— Так. А це, Аннушко, мій батько.
— Ось оце дуб, можете повірити! — Літній бригадир підійшов до Анни, тримаючи на широкій коричневій долоні маленький сіянець дуба.— П'ятдесят років займаюся я хлібом і садом, теж дуже душевне діло, але з цим ніщо не зрівняється. Саджаю ось і радію вже не на рік — на триста років наперед.
— І я,— сказала колгоспниця Олена Гончарова, мати юного поета.— Садовлю дубочки, і так мені любо, неначе дітей народжую, а сама думаю: проминуть віки,— шумлять вершинами діброви в небесах. Неначе я ось цими дубками вростаю в майбутнє життя.— Олена розігнулася й несподівано простягла руки Анні.— Посади й ти, голубонько, ось ці три дубки, а я на тебе порадію. Десь, може, і мати твоя садовить.