— Ану вище голову! — сказав він — Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.
— Ні, ні! — відповів хлопець.— І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди "Дельфіна".
На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття. [49]
Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.
— Вирушай, Джеймсе,— сказав він молодому капітанові.— Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.
Після цих повчальних слів, запозичених із "Посібника для негоціантів", дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?
У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:
— Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!
Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.
— Як там тиск пари? — спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.
— Нормальний, капітане,— відповів містер Метью.
— От і гаразд. Віддайте швартови.
Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. "Дельфін" здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми "ура".
По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів. Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, "Дельфін" петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він [50] упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;— на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.
Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від "Дельфіна", затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час "Дельфін" уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.
Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. "Дельфін" перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.
III В ОКЕАНІ
"Дельфін" мав добру команду. То були не військові моряки, не абордажні матроси, а люди, які вправно виконували обов'язки, необхідні під. час маневрів. А це все, що було треба "Дельфінові". Ті хлопці були народ відчайдушний, але кожен більш або менш мав у собі жилку купця. Вони прагнули не слави, а багатства і не збиралися воювати за прапор, який майорів над їхнім кораблем. Не мали вони й вимпелів, що їх гордо підіймають під гарматні постріли. А втім, уся артилерія "Дельфіна" складалася з двох маленьких мортир, що годилися лише подавати сигнали.
Зате "Дельфін" мав дуже швидкий хід. Він цілком виправдовував надії, що їх покладали на нього конструктори й капітан. Незабаром британські територіальні води залишилися далеко позаду. Поки що їм не зустрівся жоден [51] корабель: великий океанський шлях був вільний. Правда, кораблі північноамериканського військового флоту не мали права напасти на судно під англійським прапором. Але вони могли стежити за ним, щоб перешкодити йому прорвати лінію блокади. Тому Джеймс Плейфер усім пожертвував заради швидкості ходу свого корабля; він хотів мати певність, що зможе відірватись від будь-якого переслідування.
Хай там як, а спостереження на "Дельфіні" було організоване досконало. Незважаючи на холод, на щоглі завжди сидів матрос, видивляючись, чи не з'явиться на обрії бодай маленьке вітрило. Надвечір капітан Джеймс дав містерові Метью найточніші розпорядження:
— Не залишайте ваших вахтових надовго на реях,— сказав він. — Вони можуть закоцюбнути від холоду, а з людини, яка мерзне, спостерігач поганий. Змінюйте їх частіше.
— Слухаюсь, капітане,— відповів містер Метью.
— Раджу вам використати для цієї служби Крокстона. Хлоп'яга похвалявся, ніби має чудовий зір — от і випробуйте його. Поставте його на вахту вдосвіта — хай веде спостереження у вранішньому тумані. І негайно мене попередьте, коли він що-небудь помітить.
Сказавши це, Джеймс Плейфер пішов у свою каюту. Містер Метью звелів покликати Крокстона і передав йому наказ капітана.