* Прилад, яким вимірюють швидкість судна.
** Морська миля дорівнює 1852 метрам. (Прим, автора.)
25 грудня "Дельфін" причалив до пароплавної пристані, [46] трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, "Дельфін" не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.
Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами — і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт — відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди "Дельфіна" було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.
Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня "Дельфін" був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями — від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.
2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.
То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками — награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.
Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:
— Ви капітан Джеймс Плейфер?
— Так, це я,— відповів шкіпер.— Навіщо я тобі потрібен?
— Найміть мене матросом на ваш корабель. [47]
— Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.
— О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.
— Ти так думаєш? — мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.
— Я цього певен,— відповів матрос.
— А хто ти, власне, такий? — спитав капітан.
— Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.
— Але "Дельфін" — не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер — не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?
— Бо я хочу служити тільки на "Дельфіні" й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.
— Твої послуги мені не потрібні.
— Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.
— Ач який швидкий! — відповів Джеймс Плейфер.— А звуть тебе як?
— Крокстон, ваш слуга покірний.
Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.
— Де ти плавав? — спитав Джеймс Плейфер.
— Скрізь потроху.
— А ти знаєш, з якою метою вирушає в море "Дельфін"?
— Знаю, і саме це мене до вас привело.
— Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.
Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.
— Ти хіба не чув,— що я тобі сказав? — спитав капітан.
— Чув,— відповів матрос— Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.
— О, ти вже мені набрид! — сердито відрубав Джеймс.— У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.
— Я заберу його у вас зовсім трохи,— відповів Крокстон.— [48] Ще два слова — і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.
— У твого племінника чудовий дядько,— відповів Джеймс Плейфер.
— Ет! — відказав Крокстон.
— Ти коли-небудь закінчиш чи ні? — спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.
— Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.
— Та невже?
— Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.
— І що ж він таке, твій племінник?
— П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.
— Так затям собі, Крокстоне — вихователю юнг: "Дельфін" — не школа для шмаркачів.
— Не будемо говорити погано про юнг,— відказав Крокстон.— Один із них став адміралом Нельсоном, а інший — адміралом Франкліном.
— Ну, біс із тобою, приятелю,— відповів Джеймс Плейфер.— Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.
Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові "Дельфіна" і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.