Пропащі

Сторінка 9 з 17

Нечуй-Левицький Іван

— А ходи сюди, Петрусю, та прочитай, що це написано на воротях! ^

Петрусь прочитав голосно: "Стара собако, смердячий одуде, мурмило. Тюхтію Івановичу, солом’яне опудало! Не ходи на нашу вулицю, не дури дівчат, бо буде тобі смерть!"

— Овва, враг його матері! — цмакнув Хаврусь.

— Це, тату, надісь, хтось хоче вбити нашого старого Сірка, — додумавсь Петрусь.

— Еге ж, сину, — сказав Хаврусь.— Побіжи та запри лишень його в хлів, щоб не бігав за ворота, як попоночіє надворі, бо це, певно, хтось заповзявсь дать йому отруту.

Петрусь впіймав Сірка, повів його за вуха у хлів і зачинив, а Хаврусь полою постирав крейду з воріт.

Од того дня Хаврусь не лягав спати ні під хатою, ні у клуні, а спав у хаті, ще й спускав двох собак з ланцюгів. Він усе кмітив у вікно і раз прикмітив, що хтось вночі блукав попід городом та за клунею, а собаки брехали, аж вили, неначе за поли когось водили. Ввечері смерком Хаврусь боявся навіть виходить за двір без сокири: він добре знав Уласові норови, догадувавсь, що ті слова на воротях написали Улас та Іван Радивиловський.

Другого дня Лукина прокинулась раненько-раненько, тільки що почало на світ божий благословиться. Радість іще лунала в її серці, неначе темна нічка та міцний сон не заспали її щастя. Мати ще спала.

Лукина схопилась з постелі й побігла в берег умиватись. їй заманулось подивиться на те місце в береговині під калиною, де Улас божився та присягався її любити на віки вічні. Вмившись у березі, вона ніби набралась нової сили. Втираючи рум’яні щоки рукавом, вона йшла поміж вербами, поміж соняшниками. Назустріч їй блиснуло з-за лісу сонце. Ще ніколи світ не здавався для неї таким гарним та пишним: сонце стало ніби яснішим, небо блакитнішим; ще ніколи, здавалось їй, пташки не співали в лузі так голосно, так весело.

"Світе мій ясний, який ти мені гарний та милий! Яка я весела, яка я щаслива!"-подумала Лукина і, неначе пташка, незчулась, як заспівала пісню:

Ти в мене одна, Як ясна зоря Вечірняя, світиш…

Мати прокинулась і зраділа, почувши доччину пісню. Ти здалося, що дочка передумала за ніч і таки вволить її волю, і знов почала вговорювать свою дочку, запалюючи в печі. Лукина слухала й тільки веселенько осміхалась.

— Мамо моя! Я б вас і послухала, та серце моє й мене чомусь не слухає. Скажіть Хаврусеві, що я за його не піду заміж, та й годі.

Стара мати заплакала й почала просити дочку:

— Дочко моя! ти ж хіба не знаєш, як я цілий вік свій бідувала та поневірялась з вами, скільки я напрацювалась! У мене од роботи болять усі кістки, неначе ломакою побиті. Ми цілий вік їмо сливе самий хліб та пісний борщ. Я вже одвикла і од м’яса й навіть не можу його їсти, бо чогось гидую. Хоч би на старість я одпочила, притулившись до тебе в багатого Хавруся…

Маруся плакала, а Лукині стало шкода матері: вона й собі заплакала, але то були не гіркі сльози безталання, коли людина плаче й надії не має. Ті сльози швидко висохли, як роса на сонці. І од того часу мати то просила й плакала, то лаяла й гризла Лукину щодня, щовечора…

Вона сказала Климові Хаврусеві, щоб підождав до осені.

III

Настало літо, прийшли жнива. Улас став у пана жати за сніп. Стара Маруся послала Лукину жати хліб за сніп на панському лану, а сама хапала те жито, що посіяла в городі.

Лукина знала, що буде щодня бачитись з Уласом на полі. Вона заквітчалась оргинією та настурцями, убралась в нову спідницю й побігла з серпом на поле. Улас зайняв постать поруч з Лукиною, балакав з нею цілий день і неначе не міг наговориться й надивитись на неї. Всі женці верталися в село гуртом. Улас вертався вдвох з Лукиною й доводив її щодня до самої хати. Ті жнива здавались Лукині ніби святками або гулянкою.

Через тиждень Лукина прикмітила, що Улас чогось зайняв займань далеченько од неї. Вона цілий день бачила його жовтий бриль, слідкувала за ним очима: Улас вже зайняв постать поруч з якоюсь дівчиною. Настав вечір. Лукина все сподівалась, що Улас прийде до неї й піде разом з нею в село, але Улас десь щез, неначе сховався в гущавині високих житів. Лукина почала тривожитись і наглядати за Уласом.

"Чом це Улас вже не стає зо мною на постаті жати? Чого це він неначе одмикує та тікає од мене? Може, я сказала йому щось неприємне, противне? Може, я вразила його якимсь докірливим словом", — думала Лукина, хапаючи серпом густу пшеницю, й передумала все, що говорила з ним у ті дні: вона не забула ні одного словечка з розмови.

І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені квітки в віночку. Вона розвивала той пахучий вінок у своїй пам’яті квітка за квіткою. "В понеділок він говорив, як ми будемо вкупі жити, як будемо хазяйнувать. Позавчора я розказувала йому, як я злякалась тоді, як він приплив човном в бережині до нашого городу… Він сміявся, сміявся з Івана. Потім ми мовчали… Він тільки дивився на мої очі… Я говорила йому за свою матір, як вона та брат силували мене йти заміж за Клима…" Лукина все передумала й тільки важко зітхнула, її душа була ясна, як вода в Расаві в тиху годину.

Одного дня вона цілий день назирала за Уласом. Ввечері вона не пішла вкупі з женцями в село й сіла за копою. Улас зостався удвох з якоюсь дівчиною й пішов з нею поруч суголовком. Лукина побігла слідком за ними поміж високими житами. Улас ішов, балакаючи з дівчиною. За житами нанизу почався луг. Улас пішов стежкою поміж старими дубами та вільшиною. Стежка вилась далі все наниз до течії. З-за дубів піднімався дим синім пасмом. Дівчина спинилась. Улас і собі став, побалакав ще з дівчиною, а далі обняв її, поцілував і вернувся назад. Дівчина пішла стежкою далі. Лукина стояла під грушею й не могла рушить з місця, її ноги ніби приросли до землі. Улас наблизився і вглядів Лукину.

— Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем?— спитався Улас, спинившись коло Лукини.

— А тим вертаюсь манівцем, щоб побачиться з тобою, бо ми вже давно бачились, — обізвалась Лукина.

— От і добре! Ходім же лугом додому однією стежечкою, — сказав Улас, осміхаючись.

— Смійся, смійся з сироти, бодай з тебе ворог насміявся!.. Йди сам додому цею стежкою, а я піду іншою, бо вже наші стежки, надісь, розійшлись навіки, як туман по лісі. Я все бачила, — сказала Лукина з гнівом.