— Та це погріб копаю, — обізвалася з ями Олена, ледве одсапуючи.
— Та, здається, ти на мияувшому тижні вже копала погріб за хатою? — сказала Маруся.
— Та еге ж! Та копала ж, але роздумалась, що буде далеко ходить до погреба, то я й засипала, та була почала копати перед хатою, та…
— Та знов засипала, щоб далеко не ходити?-спитала насмішкувато Маруся.
— Та еге ж! Та знов засипала, бо Улас сердився, що по дощеві прийдеться тьопатись до погреба; та я оце поміркувала удвох з Уласом та й копаю в сінях, — обізвалася з ями Олена.
— А чом же Улас не копає сам?
— Бо не хоче, — обізвалась Олена.
— Уласові не погріб у думці, — сказала Маруся, нахилаючись над ямою.
— Хто його зна, що в його в думках! — сказала Олена десь ніби з криниці.
— Вилазь, Олено, з погреба, бо маю до тебе діло.
— Та говори звідтіль, бо не хочу вилазить, — обізвалась Олена.
— Та вилазь-бо! Нема мені часу, — сказала сердито Маруся.
— Не вилізу, бо важко вилазить, — сказала Олена, — а потім знов треба влазити. Я не кішка, щоб дертись по десять раз на день по драбині.
Маруся розсердилась і спалахнула.
— Оце дідько його й видав! Син з розуму зводить мою Лукину, а матері не витягнеш з погреба!..
— Хіба ж він зводить з розуму твою Лукину? — спитала Олена.
— Атож! Через твого Уласа до моєї Лукини неначе приступило. Не слухає мене, та й годі! Трапляється нам добрий чоловік, а вона певно ж через твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась!
— Хіба ж я в тому винна? — обізвалась Олена якось ніби по-дитячій.
— Може й винна! Хто вас знає, чи ви хочете брати мою дочку за невістку, чи ні, а я своєї Лукини за Уласа не оддам, бо він не дуже беркий до роботи. Тільки за дівчатами ганяє та з парубками казиться по вулицях.
— Я не набиваюсь Уласом; хоч не знаю, що думає за це діло він. Та й Улас мій, хвалить бога, не старець. Хоч не має поля, але має хату, город, має клуню й комору.
— А де ж та клуня та комора? Адже ж у тебе на подвір’ї тільки драний хлівець, — сказала Маруся.
— Єй клуня, й комора, що зосталось од покійного Прохора. Я її для Уласа на горище сховала, — сказала Прохориха.
— На горище сховала клуню та комору? Оце так навдивовижу диво! — сказала Маруся й глянула на горище: з горища виглядали в сіни дві сохи, висунувши кінці — розсішки.
— От бачу дві сохи, — сказала Маруся, — а де ж лати, та крокви, та стовпи, та ворота?
— Та попалила взимку потроху, бо опалу не було, — сказала Олена.
— От туди к нечистому! А ти, Олено, скажи синові, щоб він не чеплявся надаремно до моєї дівки, бо з того нічого не вийде. Ми маємо не такого на прикметі, як твій Улас.
— Оце лишенько! Не дурно мені цієї ночі снився такий страшний сон, — сказала Олена.
— Бо спиш і вдень і вночі, то тобі й верзеться не знати що, — почала вже докорять Маруся.
— Потривай, Марусю, я вилізу та розкажу тобі за той сон: може, ти знаєш, проти чого воно мені таке страшне снилось.— Олена вже хотіла лізти по драбині.
— І вже! годі! ради цього дива не варт і по драбині дряпаться. Прощай, Олено! А про сон розкажи своєму Уласові!
Маруся хрьопнула дверима спересердя й побігла до сина Захарка на економію. Захарко надвечір прийшов додому, і вони вдвох причепились до Лукини. Лукина мовчала не обзивалась і тільки плакала. Мати й собі заплакала. Захарко сердився, вмовляв сестру, але ні до чого не договорившись, пішов з хати, промовивши:
— Коли ти, Лукино, не хочеш йти заміж за Хавруся, то ми тебе й присилуємо.
Стара мати зварила вечерю, поставила на стіл; Лукина й ложки не взяла в руки. Вона пішла на город, сіла на призьбі під причілком і ніби вся отерпла.
Сонце сідало за горами, за високими тополями, що стояли на горі. Вечір був пишний та веселий і неначе сміявся над Лукининим горем. Верби стояли, ніби облиті червонястим вогнем. Небо ніби палало, і по йому, неначе птиці з рожевими крилами, літали хмарки.
Лукина дивилась на рожеве небо й не примічала його. Вже надворі почало сутеніти. Од річки, од очерету потягло холодом. Лукина ніби прокинулась од сну й почула, що в вербах співають соловейки. Вона згадала про милого.
"Соловейки мої! не щебечіть в лузі, не завдавайте мойому серденьку жалю та туги, бо я ж смутна, бо я безталанна…"
Лукина схопилась за груди руками й заплакала. Коли це в вербах хтось свиснув раз, свиснув вдруге… Свист заглушив голос соловейків, гострою стрілою пролетів через густі верби. Лукина здригнулась й одразу перестала плакати, як перестають часом хлипать маленькі діти. Холод пройняв її тіло. Вона знялася з місця й побігла борозною через город, а далі звернула на сукупні городи й трохи збочила з стежки. Важкі коноплі били її по руках. Трава плуталась під ногами й обсипала гарячі ноги холодною росою.
Лукина вбігла між верби. На самому березі, коло човна, вона вгляділа жовтий бриль на Уласові, впала йому на плечі й заридала.
— Рятуй мене, Уласе, мій місяцю повний, мій лебедику, бо я пропаду… Здається, вмру не сьогодні-завтра. Мати та брат хотять силою мене оддати за старого вдівця.
— Не плач, Лукино, не плач, серце! Твоя мати була в нас і все розказала моїй матері, — промовив Улас, обнімаючи Лукину.— Я Хаврусеві скручу в’язи, а тебе таки візьму. Восени я зашлю до тебе старостів, — сказав Улас.
Лукина неначе вдруге на світ народилась, з її серця одразу спала туга, неначе кам’яна гора, В грудях у неї стало легко-легко. Вона повеселішала.
— Уласе, сизий голубе, як мені стало на серці легко!
Здається, полетіла б з тобою за синє море! Не кидай мене, люби мене, бо як мене покинеш, я сама собі смерть заподію, — тихо-тихо прошепотіла Лукина, неначе калина зашелестіла листом.
— Не покину тебе ніколи й другої не свататиму; ти в мене одна, як вечірня ясна зоря, в мойому серці світиш, — одказав Улас.
— Забожись, заприсягнись перед небом, — сказала Лукина.
Улас забожився й перехрестився на схід сонця.
Лукина втерла краплі сліз на щоках і полинула попід вербами. В неї ніби виросли ластовині крила й несли її по зеленій траві.
Вона прибігла в хату, впала на постіль і незчулась, як одразу заснула міцним сном напрацьованої, але спокійної й серцем щасливої людини.
Другого дня вранці Клим Хаврусь встав і пішов оглядать свою оселю, свою загороду, клуню, все своє добро. Дивиться він: на воротях стовпи обмазані дьогтем, а на дошках воріт щось написано здоровими слов’янськими словами. Він покликав свого старшого хлопця, котрий ходив до школи і вмів читати.