— Сміється зі старої баби...
— Щоб я сміявся? Не сміюсь. Заплутався я в їхніх спідницях. Так і сказав трьом: повезу до баби Лукії, а вже як вона скаже і покаже.
— Смієтеся з мене... А мені по воду треба.— В неї на коромислі озвалося двоє порожніх відер.— Хай вам серце каже й підказує.
Вадим перед ворітьми заходився віднімати в баби Лукії коромисло та відра:
— Нехай вони принесуть води з криниці!
— Вони? — аж не повірила почутому баба Лукія.— Та куди вони судні!
— Я принесу,— похвалилася Оксана.
— О, ти найкраща! — ляснув її долонею по крижах Вадим.
— Бо найкраща,— пообіцяла Оксана.
Вона простягала руку до коромисла, Віка — до одного відра, Ядвіга — до другого. А баба Лукія не знала, як боронитися.
— Конкурс! Хто переможе в конкурсі! — реготав Вадим, вельми втішений несподіваним спектаклем.— Перемагає і стає нареченою та, котра зуміє принести з криниці двоє відер води на коромислі!
— Та ніхто з них не переможе,— розсердилася баба Лукія.— Усі не переможуть... Хай тисячу приведи сюди — й ніхто не переможе.
— А хто ж переможе? — скиснув на виду Вадим.
— Я, хто ж іще.
Хотів засміятись, але губам його перехотілося сміятися, тільки сіпнулися.
— Відступіться, дівчата... Хіба не бачите, що я вам упорожні дорогу перейшла? — бубоніла баба Лукія.— А раз упорожні, то не сподівайтеся на вдаючу.
Вони стояли біля машини, розгублено дивлячись їй услід, а баба йшла й розмовляла сама з собою:
— їм захотілося з баби посміху! А не буде вам із баби посміху, баба з вас матиме посміх... Чи з вас, теперішніх, бодай одна з коромислом упорається? А баба впорається... Якби в тебе, Вадику, була любов, а то ж нема, а то ж усіх любиш — і не любиш. Е-е, треба щось одне любити, тоді справді любитимеш... І що за світ настав?..
Того дня Наталя Семенівна доїхала машиною лише до лісу. І як вона могла бездумно гнати до Заливанщини, коли запечатаний конверт пік їй груди? Спинилася на узбіччі дороги під шатристим дубом, який відразу ж дихнув у напів-відчинене віконце духом жолудів і розімлілого листя. Очевидно, в конверті — заповіт. І не той заповіт, який завіряють у нотаріальній конторі, а той заповіт, який довіряють одне одному — і більше нікому. Так, чоловік наказував прочитати цей лист уже тоді, коли його не стане. їй навіть страшно змиритися з тим, що такі думки йому спадають у голову, думки про можливу близьку кончину. Та, може, в конверті є щось таке, що їй неодмінно треба знати саме тепер, а не тоді, коли... Може, прочитавши, вона зуміє відвернути від Степана Андрійовича і самі чорні думки, і все інше. І якщо вона переступить його засторогу не читати раніше, ніж... то лише в ім’я його самого, його врятування.
Наталя Семенівна різко надірвала конверт.
У надірваному конверті лежав іще один конверт.
Наче заскочена на місці злочину, Наталя Семенівна за-шарілася несподівано й навіть поглянула з машини на ліс, мовби. за нею хтось міг стежити. Звісно, ніхто не стежив. У різних напрямках по дорозі проїжджали вантажні й легкові автомобілі, та шоферам було байдуже до неї.
Другий конверт було також запечатано. Крупним почерком його руки на лицьовій стороні виведено: "Дорога Наталю, таки стримайся, постарайся перемогти себе — і передчасно не читай цього листа, а прочитаєш пізніше". Отже, не сумнівався, що не зважить на його застереження, що постарається прочитати раніше! И ця недовіра, засвідчена написом на другому конверті, болісно шмагнула Наталю Семенівну. Злостячись, вона рвучко сховала його послання за викотом плаття, зірвала машину з місця й полетіла так, наче за якусь одну-другу хвилину збиралася доскочити Заливан-щини.
У полі машина спинилася сама. В усякому разі, спустошеній Наталі Семенівні здалося, що машина зупинилася без будь-якого її зусилля. Обіч дороги жовтіли налитим колоссям пшениці, над якими млисто синіли небеса в рідкій куряві далеких хмар. Рука її сама з-за викоту плаття дістала майже розпечатане послання, чіпкі пальці з несподіваною люттю надірвали Другого конверта.
Аркуш цупкого білого паперу було густо всіяно кривими, виразно виведеними літерами. Писано кульковою ручкою, зеленою пастою: "Наталю!" — звертався до неї. І їй трохи відлягло на душі, бо в листі звертався не до когось, а таки до неї, отже, читала те, що адресувалося їй.
І чи то пальці її тремтіли на аркуші паперу, чи аркуш паперу тремтів у її пальцях, а тільки линуло сухе, шорстке шарудіння, мовби то прочитані слова, як переспіле зерно, осипалися, осипалися, осипалися, і лист дедалі більше скидався на перезрілий колосок, у якому вже не залишилося жодної зернини.
Поки читала, її виразисті карі очі не те що пильнішали, а гострішали від болю, від болю-здивування, а чорні брови здригалися, то вгору на опуклий лоб пориваючись, то різко зламуючись, опадаючи низько.
Зрештою, дочитавши, Наталя Семенівна опустила руку з листом-посланням на коліна.
Може, й справді нерозважливо вчинила, прочитавши листа, не послухавшись застереження?
Тепер їй не хотілося нікуди їхати — ні в Заливанщину, ні тим більше повертатися до району в лікарню. Бо не в тому стані чоловік, щоб з’ясовувати зараз із ним стосунки. А може,' він і справді передчуває свою кончину, раз написав такого листа? Наївся все життя — й тепер ось написав, коли, здаєть" ся, можеш говорити всю правду, яку тільки бог на душу покладе?
Наталя Семенівна й не зауважила, що думка про передчуття кончини не стривожила її, майнувши в свідомості — і водночас десь поза свідомістю.
Пшеничне дозріле поле світилося, як неоглядний бджолиний віск, розлитий від обрію до обрію.
"Не піду я до тієї клятої Лукії, не піду!"
Марко Субота, що вдосвіта подався на стави та болота, ще з досвітку бабрався по ставах т;а болотах біля Заливанщини. А таки бабрався немарно. Де вудкою, де хваткою, де руками, а таки півторбини наричив — і риби, і раків, і в’юнів. З торбини, просочуючись через полотно, стікав слиз, торбина ворушилась у його руці, в торбині • щось там бовталося та шелепало,— й кращої музики для нього не було.
"А нех ти западешся, щоб я до тебе йшов!"
Ніхто так не знав рибні місця по ставах та болотах біля Заливанщини, як знав Марко Субота. Але з кожним роком знання та вміння допомагали все менше та менше, бо води в ставах меншало, болота пересихали, всяка хімія, стікаючи з полів, додушувала все живе і в ставах, і на болотах.