І вже наступної миті Лукія відчула, що її підхоплено на руки, що вона пливе в задушливому чорному диму на чиїхось сильних руках, і вона заборсалась, наче хотіла залишитися в хаті, боячись буйної літньої спеки, пекельного жнив’яного сонця, які несамовитіли надворі, але дужі руки зграбастали її так, що не вивернешся, і Лукія тільки застогнала важким, здушеним стогоном. Уже надворі вона ввібрала свіже повітря, від якого ні в грудях не полегшало, ні в голові не розвиднилося, раз і вдруге моргнула повіками, відтак сонячна повінь засліпила їй очі, й вона заплющила їх, аби порятуватися від того безжального сонячного палу. Пливучи в чиїхось дужих руках, заплющивши очі, вона чула в собі пісню, пісню-гости-нець для Степана, до нього має йти сьогодні в гості, бо ж давненько вже не ходили одне до одного.
— На горі на камені стояло два янголи... Стояли, воду лили, а летячи, говорили... Чи бачиш ти, да братче, як сиротина плаче?.. Плаче вона, ридає, до столу припадає, що матінки немає...
Юрма людей зійшлася на пожежу, стояла за похиленими ворітьми у вулиці, перемовлялася стиха.
— Де ж та пожежна команда?
— Немає колгоспних пожежників, може, й не знають.
—■ Хтось же їм повинен сказати чи наказати!
— А як без наказу, то вони самі не знають гасити?
— Із району могли б приїхати, якби хто просигналив.
— А сільрада? Невже в сільраді сплять? У нашій Зали-ванщині хтось за щось відповідає чи все отако?
— Господи. Отаманець помер, тут похорон, ховати треба — й нате: материна хата горить.
—• І чого спалахнула, га?
— Чого... Така суша, така спека, ото очерети на болоті й загорілись, а від очеретів вогонь перекинувся на хату. Бачте, очерети ще димлять.
— А де ж Лукія?
— Десь нема, десь на людях.
— Може, в невістки? Бо ж син помер, Отаманець наш, а тут отаке...
—■ Ой горе, горе.
Так перемовлялися заливанщинецькі люди, що зійшлися на пожежу, але ніхто з них гасити хату не квапився. Бо що .ж і гасити? Не хата, а курінь, нехай догорить — і по всьому, щоб не мозолити очей, бо в селі ген які хати кругом стоять, з цегли та під бляхою або черепицею, так що нехай догорає, а то наче більмо на оці.
Старенька хата не дуже й горіла, а вже тліла впівсили, бо покрівля, либонь, так змервилася, що й вогонь не брав, і дерево вже так перетрухлявіло, що не було чому й тліти.
Отой випадковий люд перемовлявся б і далі, стоячи осторонь у вулиці, аж тут над’їхав голубий "Запорожець", спинився поблизу. У машині залишився сидіти хлопчина-каліка з розумними проникливими очима, а з машини вискочила моложава жінка, в якій дехто впізнав їхню ж таки Таню Хру-щиху, котра давно вже виїхала з Заливанщини, та ще вискочив її син Грицько в солдатському обмундируванні. Високий, ставний — на кілька голів вищий за свою матір — він запитав:
— Чом не гасите?
У відповідь не почулося й слова.
—1 А де хазяї?
Нарешті у відповідь почулося:
—і Хазяйка десь має бути.
— Либонь, подалася кудись, бо двері засунуто.
— Вернеться додому, а замість хати попелище.
Стиснувши кулаки, Грицько перескочив через повалені во-
рітцята й по сухому зжовтілому споришу пружною ходою подався до хати.
— О, сам надумав гасити...
— А чим гаситиме, коли й відра нема...
— Та вже не погасить...
Таня Хрущиха, зчорнівши білим вистражданим обличчям, розгублено кидала прикрі погляди на байдужий заливанщи-нецький люд, якого вже побільшало на кілька чоловік.
—■ А де ж відра? Чом не гасите?
— Нема що гасити.
— Як то нема що гасити? А хата?
— Яка то вже хата... А бабі е куди йти. Ген у невістки стоять палати порожнісінькі, хай до невістки йде.
З болота тягнуло гаром, попелом, димом, там і сям іще тлів та курівся недогорілий очерет, проте полум’я вже не біснувалося, навіть не хлюпотіло.
— Спека в цьому році ще накоїть лиха.
Сінешні двері знадвору було зачинено на клямку, а клямку в кільці заплішено патиком. Грицько зірвав клямку, шарпнув двері — й ступив у косатий дим, який густою хвилею ви-в’юнився назустріч йому з сіней.
Гомоніли, зітхали, зойкали.
—1 Й що він там знайде?
— Якийсь солдат, усі груди в значках, у нашивках.
— Шукає пригод, то знайде на свою голову.
Нарешті перемервлена стріха шугнула догори стрімким похапливим полум’ям, з відчинених дверей іще густіше повалив дим, було видно, як у сінях зі стелі додолу посипалися палахкі іскристі головешки.
— Ні, ви не люди, ви не люди,— кусаючи циколотки пальців, шепотіла Таня Хрущиха.— Ще не бачила, щоб горіла хата —. й не гасили.
Хтось із гурту почув — і відказав:
— О, не бачила, то подивися.
І раптом заливанщинецький люд ожив — і наче аж сахнувся врізнобіч.
— Ой, горе ж яке!
— Ви тільки погляньте...
— Хто б міг подумати...
Заливанщинецький люд тому й сахнувся врізнобіч, що з палаючої хати, з задимлених дверей вийшов солдат, горблячись від ноші.
Солдат на витягнутих руках тримав обвисле тіло баби Лукії.
— Згоріла...
— Живцем згоріла в своїй хаті...
— І хоч би крикнула, хоч би голос подала...
— Тут син переставився, а тут уже й мати слідом...
— Одне за одним...
Грицько від хати через подвір’я повільно йшов до принишклої невеликої юрми, яка начебто своїм очам не вірила. Не вірила, що за їхньої отут присутності в хаті чи то вже вгоріла, чи то знепритомніла баба Лукія, не крикнувши, не спробувавши вирватися зі смертельної пастки, а з них ніхто не здогадався кинутися на допомогу, не порятував. Мовчазна юрма не вірила, що незнайомий солдат таки виніс її з' вогню, що ось тепер вона обвисає на його руках.
Зрештою, хтось залементував жіночим голосом, знайшлося відро, витягнули воду з криниці. Оточили солдата з бабою на руках, приглядалися.
—і Жива чи не жива?..
— Дихає чи й не дихає зовсім?
— Поклади бабу на траву, треба покропити.
Таня Хрущиха знай шепотіла звуглілими вустами:
— Нелюди! Ви ж усі нелюди!..
Здається, її ніхто не чув, та й сичала так, що слів не втямиш.
— Та це ж ви, нелюди, задумали бабу живцем спалити!
Солдат поклав бабу Лукію на траві, бризнули водою на
чоло та на груди.
— Тут син помер, а тут і мати заквапилася слідом за ним.
—• Ні мати свого сина не поховала, ні син матір свою не
поховав.
— Хіба не прокляття? Боже прокляття. И за віщо тільки? Ну, за віщо?..