Носила воду з криниці й поливала репану землю, сподіваючись напоїти, а земля пила спраглими губами — й ковтала, й усе їй мало було, мало, мало.
— Ось же знаю, що дурна, а не хаменаюся.
І по якійсь хвилі запитувала сама в себе:
—* А чому дурна? Бо дурна. Бо в таку спеку чи хтось поливає землю? Ніхто не поливає. А поливаюсь удосвіта, до сходу сонця. Або ж поливають увечері, як сонечко зайшло. Тоді якась користь є для землі та для городу. А так немає ніякої користі.
І через якийсь час знову зверталася до себе, наче для когось:
— То чого ж я поливаю, дурна? То чого ж ношу й ношу воду, коли ніхто не носить, коли у кожного розум у голові?
Піт юшив очі, стоячи в очах солоним туманом.
— А хто ж поллє, як не я? Поки сила є в руках, то треба поливати, бо ввечері вже й руки можуть віднятись.
Вода з відра цідилася на картоплю, на квасолю поміж корчами, на буряки.
— Для кого ж я город поливаю? Може, для себе? Хто відає, чи для себе. Може, для Наталки із Степаном? Але нащо їм город оцей, у них свої клопоти, без бабиного городу обійдуться. Може, для внука Вадика? Та нащо внуку Вадику цей город, коли його душа скрізь літає, тільки не тут.
Репана земля пила й пила воду, а її було все мало та мало, бо хіба бабиним недужим рукам наносити?
— Поливаю, бо треба полити. Бо нікому цей мій город і справді не потрібен. Бо вже коли сама не поллю, то ніхто не поллє. А для кого? Не знаю, хресійбо не знаю, я тільки знаю, що мушу поливати...
В очах стояв солоний туман, і раптом білий світ у цьому попелястому тумані спершу так поплив повільно, повільно — з лівого боку на правий, далі цей білий світ загойдався хвилями — згори донизу, знизу догори. Баба Лукія хотіла перехреститися, але як ти перехрестишся, коли в руці відро з водою. Вона опустила відро на стежку, що стріла поміж корчів картоплі, і вже навіть троєперстя склала, хотіла піднести руку до чола, та раптом рука з троєперстям геть обважніла, що Лукія хоче руку вище пояса піднести, а не може, а важка рука з троєперстям донизу тягне, не подужаєш їхньої ваготи, і, зрештою, таки не подужала, таки вони бабу Лукію подужали, й вона поволеньки опустилася на стежку. Наче вже так від спеки зів’яла, що й звалилася на коліна. А далі й коліна підламалися, й Лукія ницьма впала на сіру суху землю, забризкану краплями води.
— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє!
їй снився голос внука Вадима, хотіла розплющити очі, але як ти розплющиш, на. очах не повіки лежать, а жорнове каміння. .
— Та встигнете ще виспатися, на тому світі виспитеся, а на цьому ще не пора отак удень, хоч би ночі дочекалися.
І кропали краплі дощу на неї, а потім уже не дощ, а злива полилася, ця злива змилд з її очей жорнове каміння, хоч і яке важке, й Лукія розплющилася.
— О, місце знайшли на городі спочивати, вже б краще в ліжку, та в хатньому холодку.
Вадим кропив водою бабу Лукію, хлюпав на чоло, на щоки, на шию, аж поки вона сперлася на лікоть, звелася.
— Поки ви лежали, я вам і правнуків розстарався!
— Яких правнуків? — прошепотіла стара.
— А справжніх! — засміявся Вадим із її шепоту. Допоміг звестися з землі, тримав попід пахви.— Подивіться,' приїхали до вас у гості, бо до кого ж і в гості, як не до баби, правда?
Господи, то він привозив стільки дівок, аби Лукія вибрала для себе невістку, а тут не просто невістка, а й правнуки. Де вони, де — невістка й онуки? Лупала підсліпуватими очима — й таки вгледіла. Двоє чорнявих хлопчиків, меншенький та більшенький, стояли поміж соняхів, тримаючись за свою чорняву матір, також чорняву, зодягнену в білі полотняні штани та в жовту майку з вибитим орлом на грудях.
— Славні? — запитав Вадим.
— Славні,— покивала головою.
— У вас вдалися,— всміхався Вадим.
Чорнява жінка, тримаючи за руки двох чорнявих хлопчиків, дивилася на бабу Лукію не те що спокійними, а байдужими очима, якимись сонними.
— Бачте, зразу й онуки, щоб вам довго не чекати, щоб
зразу готові. Тепер ви у високому званні прабаби. Здається, догодив, нарешті? Старався догодити — й догодив, правда? Бо ваш люблячий онук, от!.. Ну, дітки, йдіть із мамою до води, побавтесь, а ми з бабунею погомонимо.
Чорняві хлоп’ята з чорнявою мамою по городу подалися до болота, яке не скрізь і пересохло, яке де-не-де ще блищало латками живої води. А Вадим тим часом попід пахви повів бабу Лукію до хати. В глиняній хаті, яка і в таку спеку зберігала прохолоду, допоміг старенькій лягти на ліжко, навіть ноги їй підмостив, накрив спідницею.
— Сиділи б у хатньому затінку, так ні, хтось вас напоумив город поливати. Та зараз і не таких звалює сонце! Та ще після отого весілля в Барвінків. Ну, бабо, там ви з такою публіцистикою виступили, що куди прокурору.
Збуджений, спітнілий Вадим ходив по хаті, раз у раз нагинаючи голову, щоб не вдаритися в сволок низької стелі. На сволоку було вирізано хрест. Баба Лукія водила за внуком жалібними вогкими очицями, які нагадували двох вогких, липких пташенят, котрі вивалилися з гнізда.
— Ось такий, значить, Калістрат Сильвестрович! А скільки нагород — усі груди в нагородах! Пошукати такого героя, еге ж? А він сам знайшовся, а він сам об’явився в Заливан-щині. Скільки ж це років минуло — і йому ніхто нічого, благоденствував, аж поки з бабою Лукією здибався, а тут іще баба Лукія як на гріх і заговорила. Ох і заговорила ж баба, ох і заговорила! Раз ви до нього добралися, то й органи тепер до нього доберуться... І як ви тільки впізнали? Життя спливло! Він уже зовсім не той...
Баба Лукія закашлялася:
— Якби не молодий... А то ж молодий дуже на нього схожий... Ну, так, наче Калістрат за столом сидить... Я й упізнала... Давно колись Калістрат був такий, як його внук; як молодий.
—і Значить, він збив бабу Домку до смерті?
— А хто ж іще...
— За золото?
— За золото,— відказала баба Лукія.
Почувши ствердну відповідь, Вадим перестав сновигати з кутка в куток, нагинаючись під низьким сволоком, а спинився біля бабиного ліжка. Губи його ледь-ледь затремтіли від гамованої радості, й очі його мерехтливо жолудеві також гасили радість.
— Знаєте, я вже не вперше в нашій Заливанщині чую про те золото,— озвався Вадим, не відриваючи пильного погляду від бабиного обличчя.— Начебто справді у вас заховано. Й що дісталося вам від вашого батька, а йому ще від свого батька,