— Схиляється зелен-явор, схиляється, комусь цея сиротина кланяється... Схиляється зелен-явор сирії землі, а кланяється сиротина чужій чужині... Пливи, пливи, селезеню, тихо по воді, прибудь, прибудь, моя мати, тепера к міні... Та дай міні порадочки бідній сироті... Ой рада ж я, моя доню, прибути к тибі — насипали сирої землі на груди мої... Єсть у тебе, моя доню, рідна тітка, нехай виде порадочки, як я — мати. Єсть у тебе рідний дядько, нехай виде парадочки, як я — батько...
Може, Марко Субота й не зайшов би сюди, на літню кухню, якби добре не випив. Спершу, будучи тверезим, остерігався: тільки б Лукія не вийшла на люди. А чому остерігався? Хто відає. Але підпаливши мізки горілкою, посміливішав. На виду став таким, наче то в нього на в’язах червоне полум’я горіло, а в червоному полум’ї двома пташенятами двоє очей метушилося, намагаючись утекти з полум’я, порятуватися.
— Прийшов, Лукіє, позалицятися до тебе!
І тицяв їй пляшку з горілкою та склянку.
— Ой, відчепися, Марку, з горілкою та залицянням.
— А ти бачила, хто недавно порядкував у твоїй хаті, а тебе не було?
— Здогадалася, що ти.
— Неспроста ж порядкував, по-хазяйському!
Тицяв склянку з горілкою, то закропилася, і Марко Субота коло неї також закропився, обійняв рукою за плече:
— Хіба ми з тобою не молодий із молодою?
І знову їй налив, і мало не силоміць вилив до рота.
— Без молодого проживу, ти знаєш, Марку.
— А живим про живе думати... Славно співаєш, Лукіє, ану ще затягни.
І послухалася-таки шалапутного Марка Суботу, заспівала:
Ізбий, вербо, сімсот квіток ще й чотири,
тільки мені не збивайте молодої, що зо мною заручилася...
— Ох і пісня! Де чула, від кого перейняла? Нема тепер таких пісень, нема! О, чуєш, як реве оркестр, як електрика кричить? Мають люди співати, а не електрика, а не машини. Так, як ти, Лукіє.
П’яні сльози блищали в його очах, від випитої горілки тепер йому було море по коліна, тепер йому Лукія здавалася вродливішою за молоду.
— Чого тут ховаєшся, га? Ходім та їм заспіваєш. Хоча й не варті твоєї пісні, а заспіваєш.
— Не піду,— мовила.
— Як то не підеш?
— Куди ж мені співати? Ніколи не співала... Співала сама в собі... Де в мене той голос?
— Сама в собі співала? — аж присікався до неї Марко Субота.— Значить, отакі пісні — й сама в собі? А для всіх жалко? А всі нехай оту гаркотняву слухають?
— Засміють мене, Марку, за мій спів... Що скажуть? Скажуть, у неї син Степан лежить у лікарні, а вона по весіллях вештається, голосу нема, а вона співає. Е-е, вже краще я отут-о посиджу.
— Та в тебе голос! Ти ще сама голосу свого не знаєш! Та їм позаціплює, як тебе хоч раз почують.
Марко Субота мало за плечі не випихав її за двері, а їй усе здавалося, що випив чоловік — ось і лукавить. Скільки вона переспівала в собі, не маючи голосу, переспівала так, що ніхто не чув, і сама не чула голосу свого, пісні своєї. І щоб зараз ото вийти — на велелюддя, на весілля? Як вона заспіває? Перед ким заспіває? Та й не дадуть їй співати, адже оркестр покликано з заводу, адже магнітофон горлає. Не дадуть їй, не дадуть, і не осмілиться, адже там усе молодь, у них і танці, і співи. І їй, старій бабі, потикатися до молоді? Та хай цей п’яний Марко Субота западеться. То завжди тихий, наче миша в шпарці, а тут колотиться, шукає пригод, то знайде, звісно, а навіщо ото їй пригоди-співи?
Приїхавши в Польову Лисіївку, підозріливо приглядалася до кожної жінки, що йшла дорогою. В цьому селі раніше бувала тільки проїздом. Авжеж, знала кількох учителів місцевої десятирічної школи, проте зустрічатися зараз із ними не було найменшого бажання. Добре, що канікули, отже, вчителі можуть бути у від’їзді, хоча сільські вчителі не дуже роз’їжджа-ються по відпустках зі своїх домівок: і грошей жаль, і клопотів домашніх багато назбирається на літо.
Знала ще голову місцевого колгоспу Макара Онисимовича Варенуху, заїжджав колись до них у гості в Заливанщину. Згадала опецькувате, завжди нахабно всміхнене обличчя Варенухи, який полюбляє і застолля, і сальні оказії, і непристойні анекдоти,— й сором опік її душу. Мабуть, знає. Не може такого бути, щоб не знав. Адже, Таня — таки агроном у його колгоспі. В селі з жодною таємницею не сховаєшся, в селі всі знають усе. Та й, либонь, не один раз доводилося зустрічатися з Степаном у своєму селі, в Польовій оцій Ли-сіївці.
Та ще приглядалася до дітей, що траплялись назустріч її машині. Дівчата мало цікавили, а от від хлопців її меткий зір не міг відірватися.
Що її сюди привело?
Що тепер має чинити?
Розгублена, спинила машину біля ставу, неподалік від греблі, де купалися засмаглі дітлахи, збиваючи на поверхні води сяйливі вихори бризок. Може, оцей? Може, оцей довгоногий, можна полічити хребці на спині, в чорному колючому чубі мерехтять краплини, й самі очі на вилицюватому обличчі схожі на дві краплини смоли?
Наталя Семенівна відчинила дверцята машини й поманила хлопчину рукою. Хлопчина підійшов, дивлячись весело та безстрашно.
— Як тебе звати? — запитала.
Запитала — і в горлі став клубок від хвилювання.
— Мирон,— відповів.
— Я з редакції,— знайшлась на пояснення.— А як звати твою матір?
— Оксана.
Зітхнула полегшено, проте раптовий клубок від хвилювання у горлі не зник.
— А ти агронома Тетяну Йосипівну знаєш?
— Хрущиху? — засміявся.— Знаю.
— А тут біля греблі її хлопців нема?
— Нема.
И вона знову чомусь зітхнула полегшено.
— Ти покажеш мені, де живе Тетяна Йосипівна?
Хлопчина охоче згодився, гайнув на берег по штани та сорочку й скоро вже сидів у машині, відсапуючись та застібаючи пряжки на балетках.
Цікаво, чому він засміявся, назвавши Хрущихою їхнього агронома?
— А Грицька зараз удома нема,— озвався.
— Якого Грицька? — здивувалася.
— Ну, старшого сина Тетяни Македонівни. Він служить в армії.
— В армії? — І мусила збрехати: — Авжеж, я знаю, він служить в армії.
— Спиніть машину, ген їхня хата,— мовив хлопчина, вискакуючи на дорогу. І вже з дороги крикнув: — А Степан зараз удома!
"Який Степан?" — мало не зірвалося їй з язика, але зуміла стриматися.
Ошатний цегляний будиночок, сяючи сивою цинковою покрівлею, стояв на горбку під молодими яворами.