Іван Никифорович зняв телефонну трубку й подзвонив авіаторам.
— Ви можете зробити штучний дощ над лісом? — спитав.
Авіатори пообіцяли, що через годину буде дощ.
А Озивайко, як йому про дощ сказали, не повірив:
— Жартуєте? Сонце світить, жодної хмаринки на небі, а ви про дощ балакаєте!
— Озивайку, Петько правду каже,— пояснила Оля.— Зараз над лісом запустять ракету, яка розсіює речовину, що робить дощ, і все минеться.
— Такого і в казці не буває,— схвильовано промовив Озивайко.— Тоді я скличу лісовий люд, нехай на це диво поглянуть.
Озивайко заграв на чарівній сопілці. Лісові хлопчики й дівчатка зійшлися під дубом, стали з цікавістю дивитися на небо.
Невдовзі почувся вибух, немовби грім прокотився.
— Ракета! — вигукнув Петько.
А над лісом вже йшов рясний дощ.
— Хлопчики, дівчатка,— запрошував Озивайко,— ставайте посередині галявини, нехай вода і вас вмиє. Красота!
Озивайко, юннати, лісовий люд не втримались й пішли в танок.
— От і не вір, Петре, в чудеса! — Озивайко витер обличчя хустинкою, присів на пеньок.
— Чудес, Озивайку, справді не буває! — сказав йому Петько.— Зате є справжня дружба і мудрість людська!
— Як ви нас, любі, виручили! — усміхнувся до юннатів лісовичок.— Тепер усім вам у квадраті "Б", як ви кажете, будуть завше раді і дерева, і кущі, і кожна билинка, і лісовий люд, і я — Озивайко!
— А найголовніша для вас, Озивайку, звістка, гадаю,— промовила Оля,— це те, що повідомив Іван Никифорович: віднині заборонено отрутохімікати над лісами розпилювати!
Лісовий люд, як тільки почув про це, скочив радо на на ноги, став танцювати, веселитися. Цікаве було те видиво: з висоти дитячого зросту юннати не бачили, які викрутаси виробляють ніжками Озивайкові помічники, видно було тільки їхні стрибаючі барвисті голівки та ручки, що час від часу сплескували над ними. А тут ще Озивайко сопілку дістав і заграв бадьорої... Коли натанцювалися досхочу, лісовичок перейшов на маршову пісеньку, і зараз же його помічники майнули кожен на своє місце.
— А лісові хлопчики й дівчатка лише влітку охороняють своїх підопічних чи цілий рік? — поцікавилася Оля.
— Восени, як пожовкне листя й стане холодно, вони знаходять схованку й засинають під шурхіт падолисту аж до весни.
— А що, як у великі морози твої помічники померзнуть? — запитав Ігор.
— У них схованки надійні! — усміхнувся Озивайко.— І я ж їм завжди на допомогу прийду.
— Чи старіють лісові хлопчики й дівчатка? — знову цікавиться Оля.
— Майже ні. Вони, як рослини, щовесни оновлюються, молодіють.
— Виходить, безсмертні твої помічники?
— Живуть вони, друзі, поки їхні підопічні зеленіють, а коли ті гинуть — приходить смерть і до моїх помічників.
Діти вже збиралися прощатися з Озивайком, пообіцявши прийти тоді, як у лісового птаства виведеться потомство. Та він затримав їх.
— Стривайте, покажу вам іще одну лісову цікавинку. Чи доводилось бачити кому, як мурахи попелиць доять?
— Мурахи? Попелиць? Отих зелененьких комах, що соки з рослинок п’ють? А навіщо? — чудувався Петько.
— Зараз дізнаєтесь, та спочатку скажіть, як називається ця рослинка?
— Кінський щавель! — вихопився Ігор.
— Правильно. Гляньте, як попелиці обсіли його. Повстромлювали в стебло свої довгі хоботки і смокчуть.
— Немовби коктейлі через соломинку,— сказала Оля.— А між ними мурахи...
— Мурахи — хижаки, вони поїдають дрібних комах, гусінь. Мабуть, вони і на попелиць полюють, а ти кажеш, доять їх,— не здавався Петько.
— Не поспішай з висновками. В природі багато незвичайного. Краще придивімося, що тут роблять мурахи.
Юннати скупчилися довкола щавлю. А дивитися було на що. Ось одна з мурах підповзла до попелиці й стала водити по черевцю вусиками.
— Лоскоче! — пояснив Озивайко.
На кінчику черевця у попелиці виступила блискуча крапля. Мураха одразу ж її проковтнула і стала спускатися, а назустріч їй уже лізли інші мурахи.
— Озивайку, а що то за крапля, яку люблять мурахи? — Петько вже знайшов якусь соломинку й ну лоскотати попелицю.— Може, то мед?
— Хоч і не мед, та для мурашок та крапля найсмачніша.
Попелиця, що її лоскотав Петько, не випустила солодкої краплі.
А на соломинку, захищаючи попелицю, вчепилися дві мурашки. Петько вже хотів залишити свою забавку, коли це на його соломинку сіло сонечко й стало спускатися по ній до попелиць.
— Попелиці — улюблена їжа сонечка,— пояснив Озивайко.
— Як? Невже сонечко — хижак? Воно таке миле! — здивувалася Оля.
— Зараз сонечок навіть виводять штучно,— повідомив Ігор,— і випускають на поля. Адже сонечка знищують шкідників і цим захищають рослини.
Тільки-но сонечко спустилося з соломинки, як на нього напали мурахи. Воно хотіло пробитися крізь охорону, та ба! Мурахи хоробро вхопилися за його ніжки. Довелося нападникові розпустити крила й летіти в пошуках здобичі далі.
— Ось так мурахи захищають своїх "корівок" од ворогів,— сказав Озивайко.— Дружба в них міцна. Буває, на ніч, щоб попелиці не заклякли від холоду, мурахи ховають їх у нірки або спеціально побудовані для цього комірки. А тепер гляньте, куди мурахи носять свої солодощі.
Одна з мурах саме спустилася на землю й поповзла геть од кінського щавлю. Діти пішли за нею, й невдовзі мураха привела їх до старого пенька, з сонячного боку якого притулився мурашник. "їхня" мураха одразу ж туди сховалася.
— Чудасія! — тільки й сказали юннати...
— Зустрінемось аж через два місяці,— сказав Петько Озивайкові, як прощалися на узліссі.— Їдемо до літніх таборів відпочивати.
— Щасливих вам канікул! — побажав лісовичок. А коли вертав на галявину, наткнувся на Вовка.
— Знову з людськими дітьми водишся? — хижо блиснули в того очі.
— Тобі яке до того діло? Геть з мого лісу!
Прикмети осені
Що не кажіть, а відпочивати краще, ніж учитися. Та ще коли не просто відпочивати в таборі літнього відпочинку, а в спеціальному — юних натуралістів. У походах та екскурсіях Петько й незчувся, як місяць промайнув. І ось він удома. Вранці тата з мамою на роботу провів, а тоді зашторив вікна й вирішив нарешті виспатися. Тільки-но голову до подушки приклав, ту ж мить у сон поринув. Чи спав, чи й не спав, коли чує — хтось у вікно стукає.
— Хто там? — гукнув, сподіваючись, що той стукіт приснився йому.