Аж ось Озивайко перестав грати, й лісові хлопчики та дівчатка одразу ж опустилися на землю, злилися з буйнотрав’ям, ніби й не було їх. Там, дивись, шишка лежить, там шапочка з пожовтілого жолудя, там зелена ягода горобини... Тільки пісня-шелест не затихла.
Озивайко вслухався в той шелест, а тоді й сам заворушив губами, немовби шепотів щось.
"Це вони так між собою спілкуються!" — здогадалися юннати.
— Про що вони розповідають тобі, Озивайку? — нетерпеливиться Петькові.
— Поки що невеселі наші розмови,— зітхнув лісовичок.— Помічники мої доповідають, скільки дерев та кущів за зиму пропало, які птахи перестали гніздитися у нашому лісі, скільки гусені буде цього літа...
— Звідки вони про все те знають? — чудувався Ігор.
— Кому ж і знати, як не їм? Бачите, скільки їх! Кожне деревце, кущик, найменша билинка мають свого охоронця. І навіть кількох, бо щоб допильнувати такого дуба, як ось наш, одного Дубовичка замало.
— Отже, імена маленьких охоронців походять від назв підопічних їм рослин? — здогадалася Оля.
— Звичайно. Великі дерева оберігають здебільшого хлопчики: сосну, наприклад, Сосняки, берест — Бересточки, клен — Кленки... Дерева, що гарно квітують, віддані під захист дівчатам. Ліщину, зокрема, охороняють Ліщинки, а лісову грушу, хоч це чимале дерево, охороняють Грушівниці. Де ви, дівчатка-Грушівниці?
З-за кущів одразу ж вигулькнула зграйка дівчаток, одягнених в яскраво-зелені сарафанчики. Ніжки їхні та руки нагадували черешки листків, а щічки червоніли рум’янцем. На голівках — жовтенькі очіпочки з трохи прив’ялою оцвітиною.
"Ой, нелегко,— подумала Оля,— знайти цих дівчаток на грушевому дереві".
Грушівниці усміхнулися до Озивайка, вклонилися юннатам і сховалися в траві.
— А як вони охороняють грушу? — поцікавився Петько.— Гусінь, приміром, можна визбирати, а коли дерево захворіє, що вдіють Грушівниці?
— Мої помічниці й гусені самі не збирають. Для цього є птахи, корисні комахи. Грушівниці лише дають їм завдання, наводять, так би мовити, на слід. А птахи і комахи знають, що їм далі робити. І на кожну хворобу управа є. Загнилося, скажімо, дерево. Якщо цього не помітити одразу,— утвориться дупло. Спочатку мале, тоді більше, а там, дивись, буря налетить — звалить дерево на землю. Щоб цього не сталося, Грушівниці кличуть на допомогу дятла або повзика. Ті обдзьобують хвору деревину, вичищають дупельце так, що воно вже далі не росте. За це Грушівниці дозволяють птахам селитися у ньому...
— Нам пернаті дуже допомагають. Але на цьому тижні багато їх загинуло,— зітхнув Озивайко.— Почали з неба чимось сипати. Ядучим-ядучим. Я сам довго чхав, а зараз кашляю. Од того пилу гусінь зразу загинула. Проте й пташки, які ту гусінь їли, теж стали пропадати. Не дорахувалися ми тоді й багатьох зайців, борсуків, корисних комах. Навіть маленькі сонечка і ті загинули од ядучого пилу. І ось тепер, розповідають мої помічники, у лісі зовсім мало птахів лишилося, а гусені буде стільки, скільки й досі було. Ото роботи всім додалося!
— Пил цей отрутохімікатами зветься,— пояснив Озивайкові Петько.
Озивайко закашлявся, а вслід за ним лісові хлопчики й дівчатка.
— Куди нам, друзі, від отрути подітися? Хоча б дощем її змило! А його немає. Вимре лісовий люд. Може, чимось зарадите? — мало не плакав завше бадьорий лісовичок.
— Я придумав! — вигукнув Ігор.— Тікайте звідси до іншого лісу, пересидьте там лиху годину, а коли тут пройде дощ, то ви й повернетеся!
— Ти, Ігоре, серйозно пропонуєш нам ліс залишити? — образився Озивайко.— Та ще тоді, коли тут скрута?! Е ні!
Обурився й лісовий люд:
— Така порада нам не підходить! Ми не зрадники!
— Як ти міг, Ігоре, образити Озивайка і лісовий люд! — зніяковіла Оля.— Та вони з лісу ні на крок не одступлять, хіба незрозуміло?
Ігор збентежено почухав потилицю:
— Хотів як краще! Що ж робити, чим допомогти лісовим хлопчикам та дівчаткам?
І тут Петька осяяло:
— Мерщій до Комітету захисту природи! Там неодмінно зарадять біді.
...І ось юннати в Комітеті захисту природи. Там їм сказали, що потрібно потрапити на прийом до Івана Никифоровича. Сиділи-сиділи вони в приймальні, вже вивчили напам’ять карти лісів, діаграми, а до потрібного кабінету потрапити не можуть: в Івана Никифоровича наради...
Не витримав Петько, не зважив, що секретарка забороняє до кабінету Івана Никифоровича заходити, відчинив двері:
— Прийміть нас, Іване Никифоровичу, благаємо! Дуже невідкладна справа. Питання життя і смерті.
— Коли так,— здивувався Іван Никифорович,— заходьте!
А сам, вибачившись, відправив з кабінету своїх підлеглих.
— Так про чиє життя чи смерть ви говорите? — привітно усміхнувся до дітей і запросив їх до столу.
— Ніколи нам, Іване Никифоровичу, засідати,— рішуче промовив Петько.— У Озивайкових володіннях лісовий люд від отрути гине! А ви нічогісінько про те не знаєте!
— Який Озивайко? Який лісовий люд? Про який ліс, зрештою, йдеться? — здивувався Іван Никифорович.— Розказуйте по черзі!
Ігор підійшов до карти (добре, що в приймальні досконально її вивчили).
— Ось у цьому лісі господарює наш друг,— казковий лісовичок Озивайко. А в нього є помічники — лісовий люд,— став пояснювати Ігор.— Вони доглядають дерева, кущі, трави і все навкруг...
Іван Никифорович здивовано зняв окуляри, протер скельця замшевою хустинкою й сказав розгублено:
— Діти! У нас не ляльковий театр, щоб з казковими героями бавитись. Ви у солідній установі, яка займається охороною природи. Не лісовички дбають про ліс, а люди. Невже ви цього не розумієте?
— Іване Никифоровичу, а хіба погано, коли людям допомагають охороняти природу ще й казкові Озивайко та лісові хлопчики й дівчатка? — втрутилась у розмову Оля Волошка.— Але мова зараз навіть не про це. Ми просимо захистити лісових мешканців від отрути, якою нещодавно покропили ліс. Від неї гинуть звірі, птахи, комахи і... лісовий люд.
Іван Никифорович задумався.
— Чим я тепер допоможу, якщо отрута вже діє? Що ж до винуватців, то ми їх розшукаємо і покараємо. Обіцяю вам!
— Треба, щоб над тим лісом пішов дощ,— підказав йому Петько.— Він змиє отруту, і лісовий люд буде врятований!
Іван Никифорович спантеличено дивився на Петька. Ну й діти пішли!