Тоді проводилися перші досліди. На Землі й на Марсі. І охочих було більш ніж достатньо. Гляціологи і спелеологи, вулканологи і археологи потребували додаткових рук, очей, шкіри, легенів, зябер... У інституті новачкам казали, що не всі хотіли потім з ними розлучатися. Розповідали легенду про спелеолога, наділеного зябрами і величезними очима, що бачили в темряві, який умудрився втекти з операційного столу, коли його зібралися повернути пристойний вигляд. Він, мовляв, відтоді ховається в залитих крижаною водою бездонних печерах Кінтана-Роо, почуває себе чудово і двічі на місяць відсилає у "Вісник спелеології" ґрунтовні статті про свої нові відкриття, видряпані кременем на відшліфованих пластинках графіту.
Коли Драч з'явився в інституті, у нього на рахунку були п'ять років космічних польотів, достатній досвід роботи з будботами і декілька статей з епіграфіки монів. Груніна вже готували до біоформації, а Драч став його дублером.
Працювати належало на величезних розжарених планетах, де бушували вогненні бурі і смерчі, на планетах з неймовірним тиском і температурами в шістсот-вісімсот градусів. Освоювати ці планети однаково було потрібно — вони були коморами цінних металів і могли стати незамінними лабораторіями для фізиків.
Грунін загинув на третій місяць роботи. І коли б не його, Драча упертість, Геворкяну, самому Геворкяну не здолати б опозиції. Для Драча ж — Геворкян і Дімов знали про це — найважче було трансформуватися. Прокидатися вранці і розуміти, що ти сьогодні менше людина, аніж був учора, а завтра в тобі залишиться ще менше від колишнього.
Ні, ти до всього готовий, Геворкян і Дімов обговорювали з тобою твої ж конструкційні особливості, експерти приносили на затвердження зразки твоєї шкіри і об'ємні моделі твоїх майбутніх очей. Це було цікаво, і це було важливо. Але усвідомити, що стосується це саме тебе, до кінця було неможливо.
Драч бачив Груніна перед відльотом. Багато в чому він мав стати схожим на Груніна, вірніше, сам він як модель був подальшим розвитком того, що формально називалося Груніним, але не мало нічого спільного з портретом, що висів у холі Центральної лабораторії. У щоденнику Груніна, написаному сухо і діловито, були слова: "З біса тоскно жити без мови. Не дай бог тобі пережити це, Драчу". Тому Геворкян пішов на все, щоб Драч міг говорити, хоч це й ускладнило біоформування і для Драча вилилося в декілька зайвих годин на операційному столі і в гарячі біованни, де нарощувалася нова плоть. Так от, найгірше було спостерігати за власною трансформацією і постійно пригнічувати ірраціональний страх. Страх залишитися таким назавжди.
6
Драч чудово розумів нинішній стан Станіслава Фере. Фере мав працювати в отруйних бездонних болотах Хроноса. У Драча була явна перевага перед Фере. Він міг писати, малювати, перебувати серед людей, міг топтати зелені лужки інституту і підходити до будиночка з білими колонами. Фере до кінця експедиції, поки йому не повернуть людську подобу, був приречений знати, що між ним і рештою людей, щонайменше, прозора перешкода. Фере знав, на що йде, і доклав чимало сил, щоб отримати право на ці муки. Але зараз йому було несолодко.
Драч постукав по перегородці.
— Не будіть його, — сказала одна з дівчат.
Бурий горбик зметнувся в хмарі намулу, і могутній сталевого кольору скат кинувся до скла. Драч інстинктивно відскочив. Скат завмер у сантиметрі від перегородки. Важкий наполегливий погляд гіпнотизував.
— Вони страшенно хижі, — сказала дівчина, і Драч внутрішньо усміхнувся.
Слова її стосувалися інших, справжніх скатів Хроноса, але це не означало, що Фере менш хижий, аніж решта. Скат обережно ткнувся мордою в перегородку, розглядаючи Драча. Фере його не впізнав.
— Приїжджай до мене на блакитне озеро, — сказав Драч.
Маленький тамбур наступної зали був набитий молодими людьми, які відштовхували один одного від товстих ілюмінаторів і, вириваючи один у одного мікрофон, навперебій давали комусь суперечливі поради.
Драч зупинився за плечима порадників. Крізь ілюмінатор він розрізнив у легкому тумані, що огортав залу, дивну постать. Хтось блакитний і незграбний ширяв у повітрі посеред зали, судомно злітаючи догори, зникаючи з поля зору і з'являючись знов у склі ілюмінатора зовсім не з того боку, звідки можна було його чекати.
— Ширше, ширше! Лапи підібгай! — кричав у мікрофон рудий негр, але тут-таки дівоча рука вирвала у нього мікрофон.
— Не слухай його, не слухай... Він абсолютно не здатен перевтілитися. Уяви собі...
Але Драч так і не дізнався, що мав собі уявити той, хто знаходився в залі. Істота за ілюмінатором зникла. Відразу ж у динаміку пролунав глухий удар, і дівчина запитала діловито:
— Ти сильно забився?
Відповіді не надійшло.
— Розкрийте люк, — сказала рубенсівська жінка з косою навколо голови.
Рудий негр натиснув кнопку, і невидимий раніше люк відійшов убік. З люка війнуло пронизливим холодом. Мінус дванадцять, відзначив Драч. Тепле повітря з тамбура рвонулося всередину зали, і люк заволокло густою парою. У хмарі пари матеріалізувався біоформ. Негр простягнув йому маску:
— Тут дуже багато кисню.
Люк зачинився.
Біоформ невправно, одне за одним, намагаючись нікого не зачепити, склав за спиною покриті пухом крила. Кулясті груди його тріпотіли від частого дихання. Надто тонкі руки і ноги тремтіли.
— Втомився? — запитала рубенсівська жінка.
Людина-птах кивнула.
— Треба збільшити площу крил, — сказав рудий негр.
Драч потихеньку відступив у коридор. Його охопила нескінченна втома. Аби лише дістатися до барокамери, зняти маску і забутися.
7
Вранці Геворкян бурчав на лаборантів. Все йому було негаразд, не так. Драча він зустрів, немов той йому вчора дуже допік, а коли Драч запитав: "Зі мною щось не так?" — відповідати не став, зайнявся перфострічками.
— Нічого страшного, — сказав Дімов, який, вочевидь, не спав уночі ані хвилини. — Ми цього чекали.
— Чекали? — заревів Геворкян. — Нічого ми не чекали. Господь бог створив людей, а ми їх перекроюємо. А потім дивуємося, якщо щось не так.
— Ну і що зі мною?
— Не трясися.
— Я фізично до цього не пристосований.
— А я не вірю, не трясися. Склеїмо ми тебе назад. Це займе більше часу, аніж ми розраховували.