4
Драч уже другу годину стирчав на дослідному стенді. Датчики обліпили його мов мухи. Дроти тягнулися у всі кути. Дімов чаклував біля приладів. Геворкян сидів осторонь, роздивляючись стрічки і косячись на інформаційні таблиці.
— Ти де ночуватимеш? — запитав Геворкян.
— Хотів би у себе. Мою кімнату не чіпали?
— Все як ти залишив.
— Тоді у себе.
— Не рекомендую, — сказав Геворкян. — Тобі краще відпочити в барокамері.
— І все-таки.
— Наполягати я не буду. Хочеш спати в масці, будь ласка... — Геворкян замовк.
Криві йому не подобалися, але він не хотів, щоб Драч це помітив.
— Що вас збентежило? — запитав Драч.
— Не крутися, — сказав Дімов. — Заважаєш.
— Ти дуже довго пробув у польових умовах. Домбі повинен був відкликати тебе ще два місяці тому.
— Через два місяці довелося б усе починати спочатку.
— Ну-ну, — сказав Геворкян.
Незрозуміло було, схвалює він Драча чи засуджує.
— Коли ви думаєте почати? — запитав Драч.
— Хоч завтра вранці. За ніч опрацюємо все, що записав. Але я тебе дуже прошу, спи в барокамері. Це у твоїх інтересах.
— Якщо тільки в моїх інтересах... Я зайду до себе.
— Будь ласка. Ти взагалі нам більше не потрібен.
"Кепські мої справи, — подумав Драч, прямуючи до дверей. — Старий сердиться".
Драч неспішно пішов до бічного виходу повз однакові білі двері. Робочий день давно закінчився, але інститут, як завжди, не завмер і не заснув. Він завжди нагадував Драчеві велику клініку з черговими сестрами, нічними авралами і терміновими операціями. Маленький житловий корпус для кандидатів і для тих, хто повернувся, був позаду лабораторій, за баскетбольним майданчиком. Тонкі колони особняка здавалися блакитними в місячному сяйві. Одне чи два віконця в будинку світилися, і Драч марно намагався пригадати, яке з віконець належало йому. Скільки він прожив тут? Мало не півроку.
Скільки разів він повертався вечорами до цього будиночка з колонами і, піднімаючись на другий поверх, подумки підраховував дні... Драч раптом спинився. Він зрозумів, що не хоче заходити до цього будинку і впізнавати вішак у передпокої, щербинки на приступках сходів і подряпини на поруччі. Не хоче бачити килимок перед своїми дверима...
Що він побачить у своїй кімнаті? Сліди життя іншого Драча, книги, речі, що залишилися у минулому...
Драч подався назад у дослідний корпус. Геворкян має рацію — ніч треба провести у барокамері. Без маски. Вона набридла на кораблі і ще більше набридне найближчими тижнями. Драч пішов напростець крізь кущі і сполохав якусь парочку. Закохані цілувалися на захованій у бузку лавці, і їх білі халати світилися здалека, мов попереджувальні вогні. Драчу б їх помітити, але не помітив. Він дозволив собі розслабитися і цього теж не помітив. Там, на планеті, такого трапитися не могло. Мить розслаблення означала б смерть. Не більше і не менше.
— Це я, Драч, — сказав він закоханим.
Дівчина засміялася.
— Я страшенно перелякалася, тут темно.
— Ви були там, де загинув Грунін? — запитав хлопець дуже серйозно.
Йому кортіло поговорити з Драчем, запам'ятати цю ніч і несподівану зустріч.
— Еге ж, там, — відказав Драч, але затримуватися не став, пішов далі, до вогників лабораторії.
Щоб дістатися до своєї лабораторії, Драчу належало пройти коридором повз декілька робочих зал. Він зазирнув до першої зали. Вона була розділена прозорою перегородкою. Навіть здавалося, ніби перегородки немає і зеленкувата вода незбагненним чином не обрушується на контрольний стіл і двох однакових тоненьких дівчат за ним.
— Можна увійти? — запитав Драч.
Одна з дівчат обернулася.
— Ох, — сказала вона. — Ви мене налякали. Ви Драч? Ви дублер Груніна, так?
— Правильно. А у вас тут хто?
— Ви його не знаєте, — сказала друга дівчина. — Він уже після вас до інституту приїхав. Фере, Станіслав Фере.
— Чому ж, — відказав Драч. — Ми з ним училися. Він був на курс молодший від мене.
Драч стояв у нерішучості перед склом, намагаючись угадати в сплетінні водоростей постать Фере.
— Ви побудьте у нас, — сказали дівчата. — Нам теж нудно.
— Спасибі.
— Я б вас вафлями пригостила...
— Спасибі, я не люблю вафель. Я їм цвяхи.
Дівчата засміялися.
— Ви веселий. А інші переживають. Стасик теж переживає.
Нарешті Драч розгледів Станіслава. Він здавався бурим горбиком.
— Але це лише спочатку, правда? — запитала дівчина.
— Ні, неправда, — відповів Драч. — Я ось зараз переживаю.
— Не треба, — сказала друга дівчина. — Геворкян все зробить. Він же геній. Ви боїтеся, що надто довго там були?
— Трішки боюся. Хоча був попереджений заздалегідь.
5
Певна річ, його попередили заздалегідь. Неодноразово попереджали. Тоді взагалі скептично ставилися до роботи Геворкяна. Безглуздо йти на ризик, якщо є автоматика. Але інститут усе-таки існував, і, звичайно, біоформи були потрібні. Визнання скептиків прийшло, коли біоформи Селвін і Скавронський спустилися до батискафа Валтонена, який лежав, втративши кабель і плавучість, на глибині шести кілометрів. Роботів, які не лише спустилися б у тріщину, але й здогадалися, як звільнити батискаф і врятувати дослідників, не знайшлося. А біоформи зробили все, що треба.
— В принципі, — казав тоді Геворкян на одній прес-конференції, і це глибоко запало в уперту голову Драча, — наша робота передбачена сотнями письменників, казкарів у таких подробицях, що не залишає місця для уяви. Ми перебудовуємо біологічну структуру людини на замовлення, для виконання якоїсь конкретної роботи, залишаючи за собою можливість розкрутити закручене. Проте найскладніша частина всієї справи — це повернення до вихідної точки. Біотрансформація має бути подібна до одягу, захисного скафандра, який ми можемо зняти, щойно в ньому відпаде потреба. Та ми і не збираємося змагатися з конструкторами скафандрів. Ми, біоформісти, підхоплюємо естафету там, де вони безсилі. Скафандр для роботи на глибині в десять кілометрів надто громіздкий, щоб істота, вміщена в ньому, могла виконати ту саму роботу, що й на поверхні землі. Але на цій самій глибині чудово себе почувають деякі риби і молюски. Принципово можливо перебудувати організм людини так, щоб він функціонував за тими ж законами, що й організм глибоководної риби. Але якщо ми цього досягнемо, виникає інша проблема. Я не вірю в те, що людина, яка знає, що приречена навіки знаходитися на величезній глибині в середовищі молюсків, залишиться повноцінною. А якщо ми справді виявимося здатними повернути людину до початкового стану, в суспільство їй подібних, то біоформія має право на існування і може стати в нагоді людині.