Наче заведена, без упину гасала Крапелька під землею — ховалася від кротів, стікала по плечах рудокопів — і ніяк не могла знайти виходу. Усе ж якось потічок, набравшись сили, пробив землю і вибрався з неволі. О, як весело він одразу задзюрчав! А як ожила на сонці Крапелька! З кожною хвилиною вона ставала все прозоріша, все гарніша... І безнастанно милувалася собою. Вже й про Квітку в далекій пустелі стала забувати й, може, б і зовсім забула її, якби над нею не пролетіли метелики, крізь крила котрих просвічувало сонце, як воно просвічувало колись крізь пелюстки її Квітки. Метелики видалися Крапельці квітами, яких підхопив на плечі дужий вітер. Відтепер Крапелька бачила свою Квітку і вві сні, і наяву. "Настав час повертатися додому, в пустелю",— вирішила вона й покликала свого небесного коника. Промінець пробився до неї через опале листя й мовив:
— Швидше-бо! Швидше! Не барися! Тяжка й далека дорога чекає нас.
Стрибнула мала пустунка на плеченята Промінцеві, і мандрівка почалася знову. Хмари разом з вітром дружно мчали на захід. Тільки ввечері одна-єдина хмаринка повернула на схід, і вони ледь встигли вистрибнути на неї. Хмаринка виявилася легковажною, вела себе напрочуд необережно, тому тяжким і небезпечним був їхній шлях над гірськими вершинами. А насамкінець хмаринка таки вдарилася в одну з них зі всього маху, і Крапелька випала на сніг.
Хто знає, чи змогла б вона коли-небудь вибратися із замерзлого снігу, якби їй не допомогли чоловіки, що підкоряли гірську вершину. Один з них, уже з останніх сил, розклав на обледенілому камінні багаття, і, відігрівшись, Крапелька злетіла у височінь. Полегшено зітхнувши, вона поквапилася своєю дорогою. Хтозна, скільки вона летіла. Навколо неї юрмилися хмари, шугали величезні мовчазні птахи, пропливали страшні гірські вершини, а мандрівці не було видно кінця-краю. її небесний коник вже геть знеміг від утоми.
— Сумніваюся, що твоя Квітка досі жива! — сказав він якось Крапельці.— Хіба не бачиш, що всюди, куди сягає погляд, видно лише розпечені піски? — Хмарка, на якій вони подорожували, від неймовірної спеки вже почала розтоплюватися, але Крапелька не здавалася.
— Залишилося зовсім трішечки! — підбадьорювала вона Промінця.— Моя Квітка народжується лише раз на сто років. Тож чи може вона народитися без мене?
День, коли її Квітка мала розпукнутися, наближався, і Крапелька квапилася щосили. Даремно зірки манили її до себе, а Місяць запрошував перепочити. Який може бути відпочинок!
Нарешті якогось дня на зорі Крапелька побачила знайоме місце і на сухій стеблинці одну-єдину квітку. Свою Квітку.
— Як же я тебе довго чекала! — знеможено прошепотіла Квітка, а потім, подумавши, що Крапелька може зрозуміти її слова, як докір, додала: — Хоча не так уже й довго! Я ж знала, що ти неодмінно повернешся! — Вона гордовито підвела голову, а мала мандрівниця затремтіла. Невже справді минуло сто років? Невже вона цілих сто років подорожувала світом?
Як тут бути певною, що це не сон? Над нею — те саме небо, те саме сонце, той самий пісок і... та сама Квітка.
Сонце над пустелею швидко росло, росла і спека. Крапелька щільно пригорнулася до своєї Квітки. І забули вони про все на світі. Навіть не зважали на вітер, що розгойдував пісок, мов хвилі, й усе намагався і їх прихопити з собою...
Нараз Крапельці здалося, що вона, а з нею і її Квітка кудись летять і польоту немає кінця...
А таки немає!