У той час, коли день і ніч розминаються, разом із Сонцем народилися Крапелька і Квітка. Крапелька була допитлива, а Квітка — ніжна і вразлива. Ще б пак! Всюди навколо них сяяло-мінилося море жовтого піску й ніде не було видно жодної іншої Крапельки, і ніякої іншої Квітки, тож і не дивно, що вони утвердилися в думці,— мовляв, ми одні-однісінькі на весь білий світ. Вони ще не знали, що народилися в пустелі, але вже переконалися: рівних їм нема ніде, вони найгарніші в світі й не байдужі одна до одної. Якогось дня, коли розпечене Сонце застигло в зеніті, Крапелька сказала:
— Я мушу йти, мушу, мушу!
Квітка перестрашено затремтіла, проте й слова не мовила. Прагнення пуститися в мандри не покидало Крапельку ні на хвилину, й невдовзі воно пересилило прихильність до Квітки. В серці Квітки болем відгукнулося: сама! Сама-однісінька серед пустелі під наглядом невблаганного Сонця! Сама! Все ж гордощі в Квітки були сильніші від страху. Вона випросталася і з показною байдужістю мовила Крапельці, нехай собі йде. На її віях заблищала роса... А, може, сльози?
— Не зволікай! — додала Квітка рішуче.— Якщо мусиш іти — йди.
Квітка похилила голову, а Крапелька стрибнула на плеченята Сонячного промінця, чи, може, то був невидимий небесний коник, хтозна? "Високо, все вище, в голубий безмір неба... Куди хочу, туди й полечу!" — на весь голос виспівувала Крапелька, проте радості в її душі не було. Адже лише раз на сто років розквітає в пустелі Квітка!
— Я повернуся, неодмінно повернуся! — вигукнула Крапелька.— Повернуся рівно через сто років, чуєш?! — І полетіла далі.
Проте ні на мить не покидала її думка: почула ці слова Квітка чи й досі знемагає у безсиллі? Даремно інші крапельки вмовляли її, щоб вона тим не мордувалася, адже на землі повно всіляких квіток! Не раділа вона з небесної мандрівки до тієї хвилини, поки не заспокоїв її Промінець: Квітка чула слова Крапельки! І в цей самий час, на цьому самому місці буде чекати її рівно через сто років. Тож Крапелька може спокійно подорожувати світом цілих сто років. Хіба ж не цього вона хотіла?
Довго, дуже довго мандрувала Крапелька! Під нею миготіли високі гори зі сніговими плащами на плечах, шепотілися степові трави, безліччю вогнів сяяли міста, несли свої води річки. А яке неосяжне й прекрасне було море! Крапелька не могла відірвати від нього погляду. Вона спускалася все нижче й нижче, щоб зблизька пильніше роздивитися це голубе диво. Зненацька на хмарку, на якій вона мандрувала, налетів вітер і погнав її додолу. Довго, дуже довго падала Крапелька і нарешті відчула на вустах присмак солоного, і ще їй здалося, наче хтось різко шарпонув її вниз. Од жаху Крапелька заплющила очі. А коли розплющила їх, то, роззирнувшись увсібіч, зрозуміла, що лежить на піщаному дні моря, біля ніг велемудрого Морського царя з бородою, яка сягала нижче колін.
— Дай клятву вірності й станеш підданицею наймогутнішого і найбагатшого царя на світі! — поважно мовив дуже схожий на омара найперший радник Морського царя, але Крапелька похитала головою. Як вона може лишитися на дні моря, коли пообіцяла своїй Квітці, що неодмінно повернеться в пустелю! Ще не встигла вона закінчити свої пояснення, як Морський цар аж затрусився від сміху.
— Ха-ха-ха, чи ви чули? Ха-ха-ха! — трусився величезний живіт і довга борода Морського царя, а почет підлесливо вторував йому:
— Ха-ха-ха!
Чи має ця Крапелька хоч трішки здорового глузду? Хто ж, крім дурнуватих, покидає морське царство самохіть? Дебелий володар вирішив, що Крапелька неодмінно залишиться у його царстві, якщо побачить сяйво морських перлів. На помах його руки зусібіч зійшлися найвродливіші перли й повели навколо Крапельки танець, не забувши і її взяти за руки. Хоп, гоп! Ану, хто швидше? Хто веселіше? Стриб, циб! Невдовзі Крапелька забула і про свою обіцянку, і про Квітку. Але в цю мить із-за виступу скелі на неї зиркнули ніжні очі морської лілеї і їй здалося, що то Квітка з пустелі. Та цар відразу сплеснув руками, і лілея зникла. Однак запізно: куди б Крапелька не глянула, на неї звідусюди докірливо дивилися очі її Квітки.
— Відпусти мене, могутній царю, мені конче треба повернутися в пустелю, там на мене чекає моя Квітка.
Проте Морський цар заперечливо махнув рукою.
— Пізно. Уже все вирішено: ти станеш дружиною мого найпершого радника! Тож віднині дороги назад для тебе нема!
Але ще цар не закінчив говорити, як до Крапельки підпливла срібляста рибина, розкрила рота й вигукнула:
— Стрибай! Швидше! Коли випливемо на поверхню моря, я передам тебе побратимові — Сонячному промінцеві!
Крапелька стрибнула в рот срібній рибині, а крапельки — морські підданиці — присоромлено похилили голови. Таки обдурила їх! Утекла від них, шалапутка! Що ж вони скажуть найпершому царському раднику? — запитували одна одну. А Крапелька тим часом підіймалася усе вище й вище...
— Ох, нарешті ми на місці! — Рибина розкрила рота, і Крапелька перебралася на спину Сонячному промінцеві й разом з ним упала на троянду.
— Леле, яка ж я красуня! Найкраща в світі! — самозакохано мовила троянда, а Крапелька гнівно вигукнула:
— Що ти верзеш? У пустелі росте самотня Квітка, і саме вона — найпрекрасніша в світі!
Переконливо звучав голос Крапельки, проте, крім трав і троянди, ніхто її не чув.
— Що це вона там патякає? — запитав равлик.— Звідки вона взяла, що квітка може бути прекрасною? Квітка ж не має домівки й нещасніша навіть від хробака, який може, коли піде дощ, сховатися в землю.
Недаремно Крапелька доводила, що в пустелі не буває дощів. Равлик і слухати не хотів. Та й чи варто її слухати? Домівки вона не має, і, взагалі, в її кишенях, напевне, вітер свище. Одне слово, жебрачка! Кряжистий багатій згорнув ріжки й заховався у свою хатину. Що йому до цієї жебрачки, нехай іде туди, звідки припленталася. Він зачинив ворота й ліг подрімати.
Проте Крапелька не могла повернутися туди, звідки прийшла. її кудись невтримно несло, кидало з боку в бік, об щось ударяло. Навколо неї був непрозірний морок. Крапелька ніяк не могла второпати, де вона. Врешті-решт одна з супутниць пояснила їй, що вони — під землею, бо їх підхопив і заніс сюди потічок. О, як далеко була світлосяйна чаша неба! Яка недосяжна Квітка!