І вона, мабуть, міркувала так само. Вона думала про чоловіка, про дітей, про свою матір, яка любила її чоловіка, як сина. Коли б вона віддалася своєму почуттю, то довелось би брехати або казати правду, а в її становищі те і друге було б однаково страшним і незручним. І її мучило питання: чи дасть мені щастя її кохання, чи не ускладнить воно мого життя, і без того важкого, повного всіляких нещасть? їй здавалося, що вона вже не досить молода для мене, не досить працьовита і енергійна, щоб почати нове життя, і вона сама часто говорила з чоловіком про те, що мені треба одружитися з розумною, достойною дівчиною, яка була б доброю хазяйкою, помічницею, і зараз же додавала, що в усьому місті навряд чи знайдеться така дівчина.
Тимчасом роки минали. У Анни Олексіївни було вже двоє дітей. Коли я приходив до Лугановичів, наймичка посміхалася привітно, діти вигукували, що прийшов дядя Павло Костянтинович і вішалися мені на шию; всі раділи. Не розуміли, що діялося в моїй душі, і думали, що я теж радію. Всі бачили в мені благородну істоту. І дорослі, і діти відчували, що по кімнаті ходить благородна істота, і це вносило в їхнє ставлення до мене якусь особливу чарівність, наче при мені і їхнє життя було чистіше і красивіше. Я і Анна Олексіївна ходили разом в театр, кожного разу пішки; ми сиділи в кріслах поруч, плечі наші торкалися, я мовчки брав з її рук бінокль і в цей час почував, що вона близька мені, що вона моя, що нам не можна одному без одного, але через якесь дивне непорозуміння, вийшовши з театру, ми кожного разу прощалися і розходилися, як чужі. В місті вже говорили про нас бозна-що, та з усього, що говорили, не було жодного слова правди.
За останні роки Анна Олексіївна стала частіше виїжджати то до матері, то до сестри; у неї вже бував поганий настрій, з´являлося усвідомлення незадовільного, зіпсованого життя, коли не хотілося бачити ні чоловіка, ні дітей. Вона вже лікувала розладнані нерви.
Ми мовчали, і всі мовчали, а при сторонніх вона почувала якесь дивне роздратовання проти Мене; про що б я не говорив, вона не погоджувалася зі мною, і якщо я сперечався, то вона ставала на бік мого супротивника. Коли я упускав що-небудь, то вона казала холодно:
— Поздоровляю вас.
Якщо, ідучи з нею в театр, я забував взяти бінокль, то потім вона казала:
— Я так і знала, що ви забудете.
На щастя чи на нещастя, в нашому житті не буває нічого, що не кінчалося б рано чи пізно. Настав час розлуки через те, що Лугановича призначили головою в одній із західних губерній. Треба було продавати меблі, коней, дачу. Коли їздили на дачу й потім поверталися і оглядалися, Щоб востаннє поглянути на сад, на зелену покрівлю, то було всім сумно, і я розумів, що настав час прощатися не з однією тільки дачею. Було вирішено, що наприкінці серпня ми проводимо Анну Олексіївну в Крим, куди посилали її лікарі, а трохи згодом поїде Луганович з дітьми в свою західну губернію.
Ми проводжали Анну Олексіївну великою юрбою. Коли вона вже попрощалася з чоловіком і дітьми і до третього дзвоника лишалася одна мить, я вбіг до неї в купе покласти на полицю якусь з її корзинок, що її вона трохи не забула; і треба було попрощатися. Коли тут, в купе, погляди наші зустрілися, душевні сили покинули нас обох, я обняв її, вона пригорнулася обличчям до моїх грудей, і сльози потекли з очей; цілуючи її обличчя, плечі, руки, мокрі від сліз,— о, які ми були з нею нещасні! —— я признався їй в своєму коханні, і з пекучим болем в серці я зрозумів, яке непотрібне, дріб´язкове і яке обманливе було все те, що нам заважало кохати. Я зрозумів, що коли кохаєш, то в своїх міркуваннях про це кохання треба виходити від вищого, від важливішого, ніж щастя чи нещастя, гріх чи доброчесність в їхньому звичайному розумінні, або не треба міркувати зовсім.
Я поцілував востаннє, потиснув руку, і ми розлучилися — назавжди. Поїзд уже йшов. Я сів в сусідньому купе,— воно було безлюдне, і до першої станції сидів тут і плакав. Потім пішов до себе в Соф´їно пішки...
Поки Альохін розповідав, дощ ущух і виглянуло сонце. Буркін і Іван Іванович вийшли на балкон; звідси був чудовий вид на сад і на плесо, яке тепер на сонці блищало, мов дзеркало. Вони милувалися і в той же час шкодували, що цей чоловік з добрими, розумними очима, який розповідав їм з такою щирістю, насправді крутився тут, в цьому величезному маєтку, як білка в колесі, а не займався наукою або чим-небудь іншим, що робило б його життя приємнішим, і вони думали про те, яке, мабуть, скорботне обличчя було в молодої дами, коли він прощався з нею в купе і цілував їй обличчя і плечі.
Обидва вони зустрічали її в місті, а Буркін був навіть знайомий з нею і вважав її красунею.
Переклад з російської І. Буше