У справі підпалювачів обвинуватили чотирьох євреїв, визнали, що це була зграя і, по-моєму, зовсім необгрунтоване. Під час обіду я дуже хвилювався, мені було тяжко, і вже не пам´ятаю, що я казав, тільки Анна Олексіївна все похитувала головою і казала чоловікові:
— Дмитро, як же це так?
Луганович — це добряга, один з тих простодушних людей, які міцно дотримуються думки, що коли людина потрапила під суд, то, значить, вона винувата, і що висловлювати сумнів у правильності вироку можна не інакше, як у законному порядку, на папері, але ніяк не під час обіду і не в приватній розмові.
— Ми з вами не підпалювали,— казав він лагідно,— і от нас же не судять, не садовлять у тюрму.
І обоє, чоловік і дружина, старалися, щоб я якнайбільше їв і пив; з деяких дрібниць, з того, наприклад, як обоє вони разом варили кофе, і з того, як вони розуміли одне одного з півслова, я міг зробити висновок, що ясивуть вони мирно, благополучно, і що вони раді гостеві. Після обіду грали на роялі в чотири руки, потім стало темно, і я поїхав до себе. Це було на початку весни. Потім усе літо провів я в Соф´їні безвиїзне, і мені не було часу навіть подумати про місто, але спогад про струнку біляву жінку лишався в мені всі дні; я не думав про неї, але наче легка тінь лежала на моїй душі.
Пізньої осені в місті був спектакль з благодійною метою. Входжу я в губернаторську ложу (мене запросили туди в антракті), дивлюся — поруч з губернаторшею Анна Олексіївна, і знову те ж саме непереборне захоплююче враження краси і милих ласкавих очей, і знову те саме почуття близькості.
Ми сиділи поруч; потім ходили в фойє.
— Ви схудли,— сказала вона.— Ви були хворі?
— Так. У мене простуджене плече, і в дощову погоду я погано сплю.
— У вас поганий вигляд. Тоді, навесні, коли ви приходили обідати, ви були молодшим, бадьорішим. Ви тоді були в захваті і багато говорили, були дуже цікаві, і, признаюсь, я навіть захопилася вами трошки. Чомусь часто на протязі літа я згадувала вас, і сьогодні, коли я збиралася в театр, мені здавалося, що я вас побачу.
І вона засміялася.
— Але сьогодні у вас поганий вигляд,— повторила вона.— Це вас старить.
Другого дня я снідав у Лугановичів; після сніданку вони поїхали до себе на дачу, щоб розпорядитися там на зиму, і я з ними. З ними ж повернувся в місто і опівночі пив у них чай в тихій, сімейній обстановці, коли горів камін, і молода мати весь час виходила поглянути, чи спить її дівчинка. І після цього щоразу, коли я приїздив, неодмінно бував у Лугановичів. До мене звикли, і я звик. Звичайно заходив я запросто, як своя людина.
— Хто там? — чувся з далеких кімнат протяжний голос, який здавався мені таким чарівним.
— Це Павло Костянтинович,— відповідала покоївка чи няня.
Анна Олексіївна виходила до мене із заклопотаним обличчям і кожного разу питала:
— Чому вас так довго не було? Трапилося що-небудь? Її погляд, красива, благородна рука, яку вона подавала мені, її домашнє плаття, зачіска, голос, кроки кожного разу справляли на мене все те саме враження чогось нового, надзвичайного в моєму житті і важливого. Ми розмовляли подовгу і подовгу мовчали, думаючи кожне про своє, або ж вона грала мені на роялі. Якщо ж нікого не було дома, то я лишався і чекав, розмовляв з нянею, грався з дитиною або ж у кабінеті лежав на турецькому дивані і читав газету, а коли Анна Олексіївна поверталася, то я зустрічав її у передпокої, брав від неї її покупки, і чомусь кожного разу ці покупки я ніс з такою любов´ю, з такою урочистістю, немов хлопчик.
Є приказка: не мала баба клопоту, то купила порося. Не мали Лугановичі клопоту, то здружилися вони зі мною. Якщо я довго не приїздив у місто, то, значить, я був хворий або що-небудь трапилося зі мною, і вони обоє дуже непокоїлися. Вони непокоїлися, що я, освічена людина, яка знає інші мови, замість того, щоб займатися наукою чи літературною працею, живу в селі, кручуся, як білка в колесі, багато працюю, але завжди без копійки, їм здавалося, що я страждаю і, якщо я говорю, сміюся, то тільки для того, щоб приховати свої страждання, і навіть у веселі хвилини, коли мені було добре, я почував на собі їхні допитливі погляди. Вони були особливо зворушливі, коли мені й справді доводилося тяжко, коли мене утискував який-небудь кредитор чи не вистачало грошей для термінового платежу; обоє, чоловік і дружина, шепотілися біля вікна, потім він підходив до мене і з серйозним обличчям казав:
— Якщо ви, Павло Костянтиновичу, зараз маєте потребу в грошах, то я і дружина просимо вас не соромитися і взяти у нас.
І вуха червоніли в нього від хвилювання. А траплялося, що, точнісінько так само пошептавшись біля вікна, він підходив до мене, з червоними вухами, і казав:
— Я і дружина дуже просимо вас прийняти від нас ось цей подарунок.
І подавав запонки, портсигар чи лампу, і я за це присилав їм з села
різану птицю, масло і квіти. До речі сказати, обоє вони були заможні люди. Спочатку я часто позичав і був не дуже перебірливий, позичав де тільки можливо, але ніякі сили не примусили б мене взяти у Лугановичів. Та що говорити про це!
Я був нещасливий. І дома, і в полі, і в сараї я думав про неї, я намагався зрозуміти таємницю молодої гарної, розумної жінки, яка виходить за нецікавого чоловіка, майже за старика (чоловікові було понад сорок років), має від нього дітей,— зрозуміти таємницю цього нецікавого чоловіка, добряги, простака, який міркує з такою нудною розсудливістю, на балах і вечірках тримається біля солідних людей, млявий, непотрібний, з покірливим, байдужим виразом, наче його привели сюди продавати, який вірить, проте, в своє право бути щасливим, мати від неї дітей; і я все намагався зрозуміти, чому вона зустрілася саме йому, а не мені, і для чого це потрібно було, щоб у нашому житті сталася така жахлива помилка.
А приїжджаючи в місто, я кожного разу бачив по її очах, що вона чекала мене; і вона сама признавалася мені, що іще зранку в неї було якесь особливе почуття, вона вгадувала, що я приїду. Ми подовгу говорили, мовчали, але ми не признавалися одне одному в нашому коханні і приховували його боязко, ревниво. Ми боялися всього, що могло б викрити нашу таємницю нам же самим. Я кохав ніжно, глибоко, але я міркував, я питав себе, до чого може довести наше кохання, якщо у нас невистачить сил боротися з ним; мені здавалося неймовірним, що це моє тихе, смутне кохання раптом грубо обірве щасливий хід життя її чоловіка, дітей, всього цього дому, де мене так любили і де мені так вірили. Чи чесно це? Вона пішла б за мною, але куди? Куди б я міг забрати її? Інше діло, коли б у мене було гарне, цікаве життя, коли б я, наприклад, боровся, за визволення батьківщини чи був знаменитим ученим, артистом, художником, а то ж з однієї звичайної, буденної обстановки довелося б потягти її в іншу, таку ж саму або ще більш буденну. І чи довго б тривало наше щастя? Що було б з нею на випадок моєї хвороби, смерті, чи просто, коли б ми розлюбили одне одного?