— Хочете, вгадаю? Ви думаєте: невже він примусить чистити це море грибів?
Ніна засміялася.
— Не вгадали.
— Ну, якщо не про гриби… тоді про те, що буде сьогодні далі.
Повагавшись, Ніна вирішила не грати в хованки: відповіла, дивлячись просто у вічі Ємченкові:
— Так. Саме про це.
Василь Єгорович підійшов до неї упритул.
— Я скажу. Нам приготують вечерю. А далі вибір ваш: або вас відвезуть додому, або ви залишитесь наніч, і ми зможемо ще й поснідати разом. M и не діти, Ніно, і я хочу, щоб між нами не було недомовок і гри невідомо у що. Ви… ти мені дуже подобаєшся. Я хочу бути з тобою і цю ніч, і всі ті ночі, які подарують нам обставини. Не кажи мені про те, що маєш чоловіка, знаю і так. Так само, як і ти знаєш, що я не вільний. Це нічого не міняє — принаймні для мене.
Він замовк. Ніна подумала, що зараз він обніме її. Вона б не пручалася, і нехай би з'явилися перед нею привиди чоловіка чи Олега — вона послала б їх під три чорти, найперше — коханця, котрий ставав їй часом осоружний, бо в неї з'являлося подеколи відчуття, що стає для Олега частиною його гри в дорослу людину, що збулася як особистість, знає собі ціну, однак все частіше просить у неї гроші і забуває інколи віддати, а коли згадує, починає нарікати на прокляту жебрацьку акторську долю замість того, щоб заробити де завгодно і не позичати в сірка очі. І він ще робить вигляд, що ревнує…
Василь поклав руки їй на плечі. Долоні були важкі і теплі.
Вранці додому Ніну мав везти той самий Володимир Миколайович.
— Довіряй йому, як мені, як собі, — сказав Василь Єгорович. — Інші водії контрольовані. І їхньої вини в цьому немає: такий порядок. А Миколайович свій.
— Виходить, ми з тобою конспіратори?
— Ще й які!
Василь обняв Ніну.
— Коли ми з тобою побачимось? І… чи побачимось?
— Дивне питання.
— Чому ж? А раптом — щось не так…
— Ти про що?
Ємченко мовчав. Нарешті до Ніни дійшло.
— Боже, ти як дитина! Все, все так, Василю… Досі не можу звикнути без по батькові.
— Ти диво. Ніно…
— І ти…
Бачилися вони нечасто, взимку — лише кілька разів на його міській квартирі, щоразу це було пов'язано з безліччю труднощів, і тим гостріші ставали їхні почуття.
Напередодні восьмого березня в указі президента серед прізвищ жінок, відзначених за заслуги в тій чи іншій царині, Пальченко прочитала своє.
Досі Ємченко і словом не обмовився, що не забув обіцянку.
Це сталося напередодні дня театру, трупа влаштувала Ніні овацію на коротеньких зборах, скликаних Петриченком-Чорним.
На афіші прем'єрного спектаклю "Король Лір", репетиції якого йшли повним ходом, перед прізвищем Н. Пальченко було наклеєно смужечку паперу з терміново надрукованими словами: "заслужена артистка України".
Полковник Сергій Михайлович Пальченко радів за дружину так, ніби їй, а вкупі з нею і йому, присвоїли звання генерала.
— Треба, Ніно, влаштувати банкет. Обов'язково! Треба людям віддячити, аякже! Хто подання робив? Головний режисер, дирекція? Управління культури? Я правильно розумію? Зробимо все честь по честі, в ресторані, за найвищими мірками. У мене син ресторатора вчиться — то вже батько постарається!
Чого-чого, а житейської хватки, причім залізної, у полковника вистачило б на двох майорів.
"Знав би ти, чоловіче,…" — кволо подумалося Ніні, а вголос проказала:
— Про все не будемо думати після прем'єри, добре?
— Думати треба зараз, а зробимо, коли скажеш, коли зручно буде. То вже мій клопіт.
10
О цій ранній порі погожого квітневого дня Володимир Миколайович витискав з авта всі його кінські джоулі — ніби за ними гналася автоінспекція.
Ніна поспішала додому — чоловік мав повернутися з відрядження вдень, але у військовому відомстві, окрім нормального транспорту, що ним користуються всі люди, існують спеціальні засоби пересування. Було ж таке, що Сергій з'явився якось о дванадцятій ночі замість шостої вечора наступного дня, бо трапився знайомий полковник авіації, а в того був вертоліт, і на шляху до Харкова полковника Пальченка десантували на місцевому аеродромі.
Ніні ставало недобре, коли думала, що буде, якщо чоловік зайшов поночі у квартиру і не знайшов господині. Вона, звичайно, мала напоготові рятівну історію про хворобу дорогої тітоньки, до якої довелося терміново поїхати. Навряд чи полковник негайно кинувся б перевіряти істинність цієї інформації, бо раніше в нього не було жодного приводу засумніватись у доброчесності дружини, а потім Ніна попередила б тітку.
"Дурепа, сто разів дурепа, — шпетила себе Ніна. — Ти ще візьми й закохайся, навіжена… Не дай і не приведи… Не можна так, як дівчисько, як метелик на вогонь… Скоро скажеш собі: не можу без нього, сцену Василеві влаштуєш… Дурепа. Головою треба думати, а не…"
Такою брутальною, навіть подумки, Ніна раніше не була. Певно, небезпека, на яку вона наражалася ще від часу їхніх з Олегом таємних побачень, подесятерилася тепер і ставала нестерпно гострою саме в такі хвилини, коли от-от має вирішитись: пан або пропав.
Якщо ж відкинути, лишити за дужками ті обставини, ті житейські реалії, що оточували її, і спитати себе: "Чому?" або "Навіщо?" — вона мала б зізнатися, що не має на ці питання прямої відповіді або ж свідомо уникає її. Раніше їй здавалося: цей упевнений в собі, рішучий мужчина, домігшись свого, знайде зручний спосіб припинити стосунки, що можуть вийти на яв і завдати неабияких прикрощів, та й сама вона була б не проти аж так не ускладнювати своє життя, відійти вбік за першої ж нагоди. Але їхні стосунки тривали і, здавалося, анітрохи не понижчав градус теплоти і довіри, навіть більше, Ніні інколи здавалося, що Василь із часом щільніше приростає серцем до неї, та й вона, хоч як би опиралася і брала в союзники набутий рятівний акторський цинізм, відчуває до нього щось значно більше, аніж удячність чи подробиці фізіологічного комфорту. Вона не могла дозволити собі назвати це "щось" тим словом, що ним виправдовуються всі жіночі й чоловічі гріхи, бо тоді не ставало б шляхів для відступу, а поступ навряд чи був можливий.
Водій пригальмував перед крутим поворотом. Ніна ніби прокинулась.
— Володимире Миколайовичу, чого ми так летимо?
— Хіба ви не поспішаєте, Ніно Андріївно?