— То що, підемо кавуськи смикнемо? — спитав чоловік.
— В мене немає грошей, — буркнув я.
— Значить, на мелі? — сказав Сеня Коржаковський. — Ну, коли я присоглашаю, то не буду ж я з тебе копійки тягнуть? Ходім! Ми люди не мєлочні, якось розберемося. Основне, понять людину, а все другоє — буза!
Ми зайшли в напівтемне приміщення, де грала якась бридка музика, за стійками стояли люди, і ясно було, що не тільки кавою вони тут пригощалися, — стояли ще й склянки, але всі порожні. Вряди-годи хтось вихоплював з-під стійки пляшку, швидко розливав і так само швидко ховав. Випивали ще поспішніше, а тоді злодійкувато озирались — я відводив очі, щоб не сполошити їх.
— Пожрать тобі щось узять? — гукнув від кавоварок Сеня.
— Візьми, — сказав я, бо пиріжком тільки більшу бурю зняв у животі.
Сеня Коржаковський приніс дві чашечки кави й блюдце з тістечками.
— Трошки вмажемо? — спитав тихо. — Я тут грамулю тримаю.
— Як хочеш, — сказав байдуже, саме в цей момент мені стукнула в голову відчайдушна думка: а що, коли й справді видати себе за того Максиміліана Костюка, тим більше, що уві сні мене також кликали Максом? Мушу ж я здобути в цьому світі якесь ім’я й прізвище!
Сеня похапцем налив у принесені склянки.
— Очищай! — сказав. — Щоб не прихопили.
Я випив. Це було якесь препаскудне з паскудних вино, воно мені відразу вдарило в голову.
— Ну, то Макс ти чи не Макс? — хитро заскалив око Сеня.
— Слухай, Сень, — сказав я, близько нахиляючись до нього. — По-моєму, я до тебе не набивався і нічого в тебе не просив? Чи, може, не так?
— Совершенно точно, — сказав Сеня Коржаковський. — Мені твої діла, Макс, до лампочки, але мене заїло, що не признаєшся. То шо, признав мене?
Я ж у цей час поїдав тістечко, намагаючись стримати себе, щоб не виказати, який я голодний.
— А казали, шо ти пропав, — хихикнув Сеня, він, очевидно, смикнув ще й до цього. — Допйом?
— Давай, — мовив я. — Але можу я в тебе щось попросити? Як у порядної людини.
— Щоб мовчав, що стретів тебе? Як пить дать… Ти шо, од аліментиків ховаєшся? То в тебе ж дочка вже майже доросла. Чи баба твоя доїла?
— По-моєму, ти сказав: мої діла тобі до лампочки, — мовив я строго.
— Да, звини! — крутнув головою Сеня Коржаковський швидко розлив у склянки те, що лишалось у пляшці. — На мене можеш покластися.
— Та нічо! — сказав я, відчуваючи, що в голові замакітрилося ще більше. — Кожен живе в цьому світі, як може і вміє. А ти де дістав сьогодні гроші?
Про гроші спитав навздогад — треба було про щось говорити з цим бухариком, який казна-звідки взявся на мою голову. Коржаковського, однак, питання моє знітило.
— Ти шо, думаєш, я й досі ніде не роблю? — спитав обережно.
— Ну да, — сказав я. — І досі думаю.
— І напрасно, — сказав Сеня. — Бо я тут, у цьому гастрономі, грущиком, — він раптом хитро засміявся, пильно придивляючись до мене. — Ну й даєш! — сказав. — А брехав, що не признав мене. Я зразу учуяв, що ти крутиш. Але я — мовчок! Я, Макс, як у гробу вмію мовчать. А хоч, приходь і завтра сюди. Да, раненько, бо мені це діло вже зрана тре. А сам знаєш: без компаньйона я не можу.
— В мене немає грошей, — буркнув я.
— Ну, гроші, ето такая мелоч, — сказав Сеня. — Це я тоже з тобой по-українські почав балакать, хе-хе! Мені аби хороший паря, а все друге — побоку! То де ти сказав живеш?
— В дупі, — сказав я, — дуже вже нахраписто він мене розпитував.
— Понятно, ховаїшся, — сказав. — Ну, це діло твоє. Хоч, позичу трошку?
— Не зможу оддать, — буркнув я. — Не треба…
— Чо’ там, — Сеня Коржаковський подивився хитренько. — Вернешся до своєї баби, віддаси, я знаю, шо ти порадошний.
— Я не порадошний, — мовив я і пішов од нього геть. Він, однак, наздогнав мене.
— Не обіжайсь, Макс, — сказав. — Я тобі й так дам трошку. На! — Він всунув мені в руку пожмаканого банкнота. — Другу мені нічо не жалко. Гроші — ето такая мелоч.
Гроші я взяв. Без них мені й справді важко. Окрім того, здалося, що подібне вже переживав. У пам’яті, на найтемніших її глибинах, заворушився світлий росточок, але ні — не пам’ятав я нічого та й не міг, бо добре знав: тільки сьогодні вночі зійшов із вітрини й мене повели в свої нетрі порожні вулиці. І мені раптом до нестями захотілося знайти ту вітрину й подивитися на неї: повинні там стояти жінка й чоловік, а третє місце має бути порожнє. І ще одне мене цікавило: чи ті двоє пізнають тепер мене? Але ні, це в мене говорить п’яна моя голова — я розпрощався з Сенею Коржаковським, твердо пообіцявши, що завтра обов’язково сюди прийду, ми знову зустрінемося, бо ми з ним друзі до гробу, бо він, Сеня, такий, що на нього можна твердо, без усяких сумнівів покластися, що він радий: я, такий телігентний (чи справді я інтелігентний? — подумалося мені), не гребую дружити з ним, Сенею Коржаковським, простяком з простяків.
— Ти не простяк, Сень, — сказав я увіч під впливом випитого. — Ти теж інтелігентний, але мені вже пора.
— Діла? — спитав Сеня Коржаковський, хитро на мене дивлячись.
— Діла, — сказав я і пішов від нього геть, бо вже мені нудило від тих дурних, п’яних розмов, та й конче хотілося залишитися самому. Бо мене таки тягло до тієї вітрини, з якої я сьогодні вийшов, хоч у Києві тисяча вітрин і тисяча манекенів. Одне знав: це було десь у центрі, був то, здається, якийсь універмаг; тож піду й погуляю, піду й пошукаю, тра-ля-ля! І мені стало весело від думки, що я вже почав вливатись у життя міста, що ніхто мене не відрізняє від нормальних людей, що я страшенно подібний до якогось Максиміліана Костюка, а в того є жінка, і чоловік її десь подався, десь пропав; а що, подумав я, увіч під впливом випитого трунку, коли б піти до тієї жінки й признатися до неї, чи ж і вона мене прийме за того мітичного Максиміліана Костюка? Чудовий, подумав я, міг би вийти експеримент.
Але ні, я зараз ще не здатний на такі подвиги й експерименти, бо в мені продовжувався певною мірою отой жахливий сон сьогоднішньої ночі. Бо раптом подумав: а що, коли в тій вітрині я побачу Михайла й Марію, повалених і роздягнутих і розстріляних із мисливської рушниці? Це була дурна й божевільна думка, і виникла вона через те, що в мозку в мене грав хміль, отож я покинув думати про таке дурне, а подивився вздовж вулиці. І те, що побачив наступної хвилі, глибоко вразило мене: всі люди, які йшли проти мене і які мене обганяли, були прозорі, крізь них просвічувалися лінії хідника й стіни будинків; міражними й прозорими видалися мені й будинки, наповнені так само примарно-прозорими людьми, як і тролейбуси та машини, й автобуси, котрі мчали вулицею. І я відчув смуток, бо хтозна, чи потрапив я у реальний світ, а чи вийшов із нього; хтозна, чи існую я і цей світ, чи це тільки бліде марення ожилого манекена. Я міг би так само уявити час і не теперішній, а колишній, не автомобілі, а екіпажі, будинки куди менші, але куди просторіші — чи й тоді прийшов би до мене якийсь Сеня Коржаковський, тільки одягнений в іншу одежу, приміром, якогось титулярного радника і сказав, що існує в цьому світі жінка, яка на мене чекає. Але я не був упевнений, що це так, хоч би тому, що сьогодні мені приснився отой страшний сон, адже жінка, від якої я втік, не тільки не чекала мене, вона мала радіти з того, що я від неї пішов, більше того: вийшов з її світу, аби вона не відчувала ніякої незручності й ніяких гризот сумління. Нікому не хотів заважати в цьому світі, та й усе це неймовірно банальне: потяг чоловіка до жінки, ревнощі, пристрасті, гризоти, сварки, злягання, творення власного гнізда, щоденна рабська праця заради того гнізда, заробітки, обіди, сніданки, вечері, помста, втеча, туга, якої годі перебороти, бо вона з’їдає гірше хижого звіра, і все таке інше.