— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.
— Про мене? — спитав він насторожено.
— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?
Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.
— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.
— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.
— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.
— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?
— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?
— Що неправда?
— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…
— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.
— Так, — сказав він. — Хочу зловити вас на гарячому.
— А зловиш, то що?
— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.
— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.
— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.
Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.
— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, — смутно сказала жінка. — Але ти на це неспроможний, як неспроможний убити й елементарної дичини.
— Може, й так, — сказав він, дивлячись у багаття. — Але, Бога ради, не грайтеся з вогнем…
— А може, ми хочемо гратися з вогнем, — сказала жінка. — Дивись, я його цілую.
— Не треба, Маріє, — сказав, відхиляючись, Михайло. — Хай заспокоїться.
Але вона обхопила його за шию і впилася мертвими вустами в його мертві вуста.
— Ну, так що? — спитала, відірвавшись. — Побачив?
— Це ще нічого не значить, — мовив він, продовжуючи нерушно вдивлятись у вогонь.
— Дивися, ми роздягаємося, — сказала жінка. — Ану, роздягайся, Мишко!
Михайло неквапно встав і почав роздягатися. Жінка роздягалася й собі. Макс дивився на них через вогонь широко розверстими очима, в яких була мука й відчай… Ранок розпалював на сході небокрай, ніби також розкладав величезне вогнище.
І ось вони стали перед ним, однаково безстатні, з рівнесенькими блідими тілами, тільки в неї були високі груди, а в нього ні. В неї було довге волосся, а в нього лише намальоване чорною фарбою.
— Навіщо це робиш, Маріє? — спитав Макс.
— Щоб розбудити тебе, — сказала Марія. — Щоб, нарешті, показав, з’явив, що ти мужчина, не шмата. Щоб ти, зрештою, хоч якось розсердився.
— Це ще нічого не значить, що ви роздяглися, — похмуро сказав Макс.
— Гаразд, ми зробимо більше, — мовила смутно жінка. Вона лягла. — Лягай до мене, Мишко!
Михайло ліг на неї, і вони сплелися обіймами.
— Цього досить? — крикнула жінка.
І він не витримав. Звівся на ноги, наставив на них рушницю і вдарив спершу в неї набоєм, а тоді в нього. І набої врізалися в їхні тіла із пап’є-маше, розірвали, розтрощили паперово-тирсяну плоть, і посипалася з них, наче кров, жовта тирса, розхиливши порожню отхлань їхніх нутер.
Тоді він і відчув, що йому тісно й душно, рвонув коміра сорочки, розтягуючи петлю краватки, — і збудився зовсім, побачивши, що нікуди він із вітрини не пішов, не було ніякого полювання, не було й розтрощених набоями манекенних тіл, з яких висипалася, наче жовтий пісок, тирса, а стояли вони, як завжди, нерушно у вітрині, і тільки він лишався людиною в плоті, тож притулив долоні до скла, відчуваючи, як плавиться воно й вгинається. А у лице йому вдарив вітер, вологий, темний, нічний вітер, що прийшов зі скаламученої пітьми, бо й сам був пітьмою і надто вже розгулявся у цьому каламутному, заснулому й порожньому світі.
3
Я знайшов десять копійок. Лежали в підземному переході, очевидно, там вчора сиділа жебрачка — от одна монетка й закотилася. Голод уже терзав мені нутро. Я кинувся вгору, де стояла пиріжечниця, і купив пиріжка. Міг би ковтнути його відразу, але знав, що так не можна. Тому відійшов убік і почав повільно кусати, пережовуючи кожен клаптик, щоб протягти приємність прийняття їжі. Тут мене й побачив той чоловік, якого я напевне не знав, міг би поклястися, що й ніколи не бачив, але він дивився на мене як на давнього знайомця. Зрештою, не витримав і підійшов.
— Привіт, Максе? — спитав. — Захоплюєшся пиріжками?
— Вибачте, — сказав я, ковтаючи останній шматок. — Не маю честі вас знати.
— Хе-хе, — засміявся чоловік щербатими зубами. — Ну як, не пізнав сусіда, ти що, мене не пізнав?
— Не знаю вас, — мовив я.
— А хіба ти не Максиміліан Костюк? — зчудовано спитав чоловік. — Ходім пропустимо по каві.
Кави випити й справді було б не зле, але я рішуче не знав цього чоловіка, який пристав до мене. На вигляд він типовий бухарик і, очевидно, хоче, щоб кавою вгощав його я.
— На жаль, я ніякий не Максиміліан Костюк, — сказав я.
— Ну, брось виламуватися, — ошкірив щербаті зуби чоловік. — Хіба ти не живеш на Кавказькій?
— Ні, — сказав я. — Живу тут, на Червоноармійській.
— Ну, ладно, — сказав бухарик. — У тебе там із жінкою свої щоти, а мені можеш не заливать. Хіба ми одну з тобою стукнули бутельку?
— Я вас не знаю, — холодно мовив я, і це була правда.
— От піжон, — знову показав щербаті зуби чоловік. — А Сеню Коржаковського забув?
Здається, я вже десь чув це прізвище. Але не бажав заходити в балачки з цим бухариком, хоча чому? Чи ж я й справді від когось ховаюсь? А може, він мене чимось пригостить, і я підкріплюся суттєвіше, ніж цим нещасним пиріжком?