— Ну да, я ж інвалід, — мовив Ковальчук. — Але я подумав, шо када вона до мене часом заходить…
— Ну, заспокойся, — поплескав його по плечі євангеліст Сухар.
— Подумав, що, може, і я зможу жениться, — сказав Георгій. — Бо в міня тилько того, шо з ногами. В остальном я нормальний.
— Ясне діло, що нормальний, — сказав євангеліст. — Нормальний, але нерозумний. Думаєш, всі знають, що внутреннє важніше внєшнього, а не всі те, хлопче, й знають, бо ока не мають — для тіла світильника. Отож, темні вони й мають усе темне в собі. Знаєш, як Христос сказав фарисеям: "Тепер ви, фарисеї, он чистите зовнішність кухля та миски, а ваше нутро повне здирства і кривди…" Пойняв, що я хочу сказать?
— Ні, — печально озвався Ковальчук. — Я пунімаю інше: може, я шось дурне й задумав, но хіба можна з міня сміяться?
— Посміялася з тебе не вона, — сказав євангеліст, — а нерозум’я твоє… Зберися з духом і відкинь од себе дурне, бо той, хто тебе зміг би полюбить, сам до тебе прийде і дасть знать, а ти його не шукай. Подасть тобі милостиню з унутрішнього — і все буде тобі чисте. Пойняв, що я хочу тобі сказать?
— Ні, — печально сказав Ковальчук. — Вона ж до мене приходила?
— Приходила не з любові, а з дурного інтересу… А ти мужній і розумний будь.
— Да, мені це не вперво, — сказав Ковальчук. — Я, дядьку, не простак, ви це знаєте, я майстер спорта по шашкам…
— Ну й маладєц! — сказав євангеліст Сухар і поплескав його по плечі. — Бачу, що ти мене пойняв…
Я стояв угорі й дивився на криваву пляму букета на траві. І мені раптом стало страшно, як буває страшно, коли проливається кров…
А кров у нас таки справді пролилася. Тепер, часом цілком ареально, мені здається, що той мертвий дім, котрий так ненастанно привиджується, був розумний, а може, й хитрий у затятій ненависті до пожильців своїх. Бо він, здається мені, вижерши повністю родину Федоруків, тобто зачавивши їх чадом, збагнув: так діло далі не піде. Знав, що він хворий, дім, йому надходила пора вмирати й перетворитися згодом у привида, але знав він інше: коли нищитиме пожильців тої чи іншої квартири повністю, то так йому спокійно не вмерти, бо на звільнене місце прийдуть пожильці нові, легше ж йому буде, коли люди не змінюватимуться, а умалюватимуться частково й поступово. Отож він почав вихоплювати з тієї чи тієї родини по одному. Наступною його жертвою став наймолодший із Карасиків…
Ні, я верзу казна-що! Цілком щось дурне, ареальне ж — це і є дурне. Ніякого свідомого акту у виборі жертви, ясно, не могло бути, та й будинок тут ні при чому: будинкові немає діла до хробаків, що сидять у його тілі, він живе своїми вимірами і своїм часом, а хробаки, люди в тому числі, — у своєму. Отож не треба вигадувати, кажу собі я, нічого несусвітнього, досить, щоб зафіксувати бачене мною й почуте — воно й так непомірно хвилює мій розум та уяву. Жах буття не в непередбаченій таємничості існування з його законами та антизаконами, жах буття — у відсутності глузду. Бо не лише ареальне — дурне, реальність також зумовлюється відсутністю глузду, що переконливо, як мені здається, свідчить: не ми керуємо світом і не наші речі правлять бал, але ота вища мудрість, що витікає з нічого і назва якої — абсурд. Тільки той, хто може це збагнути, спроможеться збагнути часточку Бога, а може, й не самого Бога, а тільки його тінь. Самого ж Бога збагнути нам, поки живемо, неможливо, бо, коли б це сталося, ми б уже в світі жити не могли б. Чому? Не знаю. Так мені здається.
Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що він несправжній, Карась приніс пістолета дітям, і от вони, завше єдині та завше дружні, збурилися й пересварилися між собою, ледве не побившись, — не могли розсудити, кому пістолетик має належати. Карась навів поміж них лад, давши іграшку старшому, але тільки на день. Завтра пістолет мав перейти до підстаршого і так далі. Отже, найменший Карасик мусив чекати аж три дні, поки іграшка перейде до нього.
І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.
І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.
— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.
А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.